В Житомирському Гнатюк Арт-центрі 23 травня 2024 року о 18:00 відбудеться зустріч з відомим українським філософом, письменником, публіцистом Петром Кралюком.
Петро́ Миха́йлович Кралю́к — український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України (2009), професор, проректор з навчально-наукової роботи Національного університету «Острозька академія».
Петро Кралюк є членом Національної спілки письменників України, Комітету зі щорічної премії Президента України «Українська книжка року».
Петро Кралюк — автор численних наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в тому числі монографічних досліджень та художніх творів. Порушив питання про перегляд традиційної схеми історії філософії України, яка була вироблена Дмитром Чижевським. Так, зокрема, Петро Кралюк вважає, що витоки історії філософії України сягають не часів Київської Русі, а епохи античності. У низці своїх досліджень звертає увагу на аристократичну культуру середньовічної України. Є редактором енциклопедії «Острозька академія XVI—XVII ст.» (Острог, 2010).
Як прозаїк відомий своїми сатиричними творами (збірки оповідань «Попи марксистського приходу», «Апокриф», романи «Фелісія» та «Римейк»), а також історичною белетристикою («Діоптра», «Віднайдення раю», «Полум’яне серце», «Шестиднев…»). Для прозових творів Петра Кралюка характерне поєднання традиційного (ґрунтівського) письма з постмодерністськими шуканнями.
Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з роботою Петра Кралюка, які присвячена всім відомим подіям в історії України: війною київських князів із деревлянами.
Війна киян із деревлянами
Коли князь Олег став княжити в Києві, він спробував підпорядкувати собі слов’янські племена на ближніх від міста теренах. Зрозуміло, цей князь передусім підкорив полян, на землі яких знаходився Київ. Саме поляни в «Повісті минулих літ» постають як «державотворчий етнос» Русі. У літописі їм дається компліментарна характеристика. Вказується, що саме вони заснували Київ:
«Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні»[1]. Тобто при бажанні саме полян варто розглядати як предтеч давньоруської державності.
Літописець також намагався представити в позитивному плані полян, говорячи про їхнє життя й традиції: «…поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть»[2].
При цьому «Повість минулих літ» цілком свідомо протиставляє полянам деревлян, радимичів, в’ятичів та сіверян, яких Олегу доводилося завойовувати:
«А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині»[3].
Як бачимо, літописець, протиставляючи полянам деякі слов’янські племена, на перше місце серед «нехороших племен» ставить деревлян. І це, певно, не випадково. Деревляни чинили Олегу та іншим київським князям серйозний опір.
Як повідомляє «Повість минулих літ», 883 р. Олег воював проти деревлян і змусив платити йому данину. У наступні роки йому вдалося підкорити сіверян, радимичів. І, схоже, це не було складним для нього. А ось уличів і тиверців підпорядкувати Олегу не вдалося[4].
І якщо підкорені сіверяни, радимичі, а також в’ятичі не чинили якогось серйозного супротиву, то цього не скажеш про деревлян. Серйозний конфлікт між ними й київськими правителя розгорнувся уже після смерті Олега, за його наступника князя Ігоря. Останній загинув у результаті цього конфлікту. Ось як описує Ігореву трагічну кончину «Повість минулих літ»:
«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»[5].
Спробуємо розібратися, що стояло за цим повідомленням. Принаймні із наведеної розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звісно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Існували певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри, наскільки можна судити, чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань.
Виглядало так, що воєвода Свенельд зібрав під час полюддя данину з деревлян. Ігор та його дружинники, ймовірно, не брали участі в цім дійстві. При чому Свенельдові отроки, власне молодші дружинники, «вирядилися оружжям і одежею», тобто збагатися – чого не скажеш про старших дружинників Ігоря. Останнім стало заздрісно. Тому вони підговорили Ігоря знову піти по данину.
«Повість минулих літ» не говорить, що це була за данина. Але, судячи з інших літописних повідомлень, під час полюддя збирався ходовий товар, на який існував попит на ринках Ромейської (Візантійської) імперії та мусульманських країн. Зокрема, це були продукти бджільництва (передусім мед), а також хутро. Однак існував ще один товар, який користувався чималим попитом, – раби. Ймовірно, дружинники під час полюддя забирали молодих хлопців та дівчат, аби продати їх у рабство. Це, зрозуміло, викликало значне незадоволення серед данників. І якщо вони терпіли таке, то через те, що не могли протистояти військовій силі київського князя.
Ігор після того, як Свенельд зібрав данину з деревлян, знову пішов до них на полюддя. Схоже, пройшло вже трохи часу після Свенельдового ходіння. І він та його отроки встигли продати зібране й збагатитися – придбати собі добру зброю та одяг. Можна припустити, що князь Ігор віддав Свенельду та його дружинникам данину з деревлян у відкуп: мовляв, ви йдете до них на полюддя, а за те служити мені. Звісно, ті, збираючи данину, намагалися взяти «по повній».
Та виглядає так, що деревлянська земля була багатою і тут можна було ще поживитися. Ігор зі своєю великою дружиною йде на полюддя. Літопис при цьому відзначає, що Ігор «чинив їм (деревлянам – П. К.) насильство він і мужі його». І це зрозуміло. Деревляни, які не так давно давали данину, знову змушені були давати її. Не виключено, що вони чинили опір. Тому Ігор вдався до насильства. Він міг собі це дозволити, оскільки в нього було достатньо воїнства.
Але апетит приходить під час їжі. Зібравши данину, князь вирішив, що цього йому мало. Можна зібрати ще. Він відпустив більшу частину своїх дружинників, щоб ті завезли награбоване в Київ, а сам пішов з меншою частиною далі оббирати деревлян. Схоже, Ігор вважав, що вони вже достатньо упокорені й не чинитимуть йому протидії. Та сталося не так, як гадалося.
Попри те, що деревляни залежали від Києва, вони зберігали свою автономію. Вони мали свого князя. Літопис навіть називає його ім’я – Мал. Були в них і свої кращі мужі. Звісно, існувало в деревлян своє воїнство. Був у них і свій град столичний Іскоростень, що мав непогані укріплення. Тому деревляни могли боронитися. Й, порадившись, деревляним (ймовірно, їхня верхівка) вирішили вбити Ігоря: мовляв: «…якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить». Тобто вони розглядали це вбивство як вимушену самооборону.
Повстання деревлян проти князя київського виявилося успішним. Важливу роль відіграло те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів. Повстанцям вдалося вбити й князя, і його дружину.
Подальші події розгортаються досить цікаво. У Києві лишається Ігорева жінка Ольга з малолітнім сином Святославом. Тобто нема кому керувати Київською державою. Святослав робити цього не може (він ще малий), Ольга – так само (не жіноче це діло).
І ось у такій ситуації деревлянські мужі вирішують взяти реванш й зайняти київський престол – при чому сподіваються зробити це мирним шляхом, полюбовно, одруживши свого князя Мала з Ольгою. У такому випадку деревлянська еліта витіснила би варягів з Києва, взявши під контроль цей важливий град на шляху із варяг у греки. Звісно, про любов Мала до Ольги чи навпаки тут не йшлося – звичайний політичний розрахунок.
Ось як ця подія подається в «Повісті минулих літ»: «І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем»[6].
Маємо, здавалося, на початку цілком реалістичну картину. Однак далі літописець вдається до міфотворення, розповідаючи про сватання до княгині Ольги:
«І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода | текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі…
І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни: «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя за Мала»,— бо ім’я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не воскресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.
Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх.
І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.
Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.
І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п’ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх»[7].
Схоже, ця розповідь – така собі сага в скандинавському стилі. Спочатку, як бачимо, деревляни відряджають посольство до Ольги. Це двадцять їхніх кращих мужів. Вона їх приймає, вислуховує пропозицію щодо одруження з князем Малом і навіть заявляє: «Люба мені є річ ваша». Все це виглядає доволі правдиво. Справді, посольство могло було бути послане, а Ользі, яка лишилася без чоловіка-захисника, пропозиція деревлян могла видатися привабливою. Адже овдовілу Ольгу пошанували. І не хтось там, а сам князь деревлянський, який виявився переможцем у змаганні з її колишнім чоловіком. Він їй запропонував руку! Сам же шлюб мав скріпити союз киян, чи то полян, з деревлянами. Чого лише хотіти? Чим не сюжет для такого собі любовно-політичного роману?
Але ні… І тут в оповіді починаються «чудеса». Переговори проведені, Ольга начебто погоджується на одруження. Але вона хоче, щоб послам виявили честь перед її людьми. Хоча, здавалося, ці люди вже бачили послів і їхнє прийняття княгинею. Чим не честь? Невже вони хотіли ще більше потішити своє честолюбство? Хай так – повіримо літописцю на слово. І ось кращих мужів деревлянських несуть на човні на прийом до княгині (хоча вони в неї вже бути). Посли ж величаються.
Така честь виглядає дуже по-варязькому. Деревлянські кращі мужі начебто сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». У цьому випадку бачимо, що пересуванню на човні протиставляється пересування на суші – на конях чи піхотою. Відомо ж бо, що варяги, здійснюючи походи, пересувалися човнами. І човен часто служив їм другою домівкою.
І ось наївних послів кидають до приготовленої ями та засипають живцем. Ольга ж насміхається над ними: «Чи добра вам честь?» Вони, своєю чергою, скаржаться: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві».
Сумнівно, ніби відбувалося щось подібне. Цей епізод в оповіді мав на меті показати нерозумність і недалекоглядність деревлян. Ось, мовляв, кращих їхніх мужів обвела навколо пальця жінка – київська княгиня. Відповідно, кияни-поляни стоять на голову вище деревлян.
Але на цьому збиткування літописця над деревлянами не припиняється. Він продовжує розповідати, як хитромудра Ольга продовжувала їх дурити, а вони «куплялися» на її хитрощі.
Вона начебто після погибелі кращих мужів деревлянських послала своїх послів до деревлян, які буцімто мали сказати: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це посольство Ольги видається більш, аніж дивним. Яких ще мали деревляни присилати кращих мужів? Адже такі вже були послані. А найдивніше те, що «древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї». Невже вони не поцікавилися, де поділися ті кращі мужі, які вже їздили до Ольги? Словом, вершина політичної наївності й нерозумності деревлян!
У цьому посольстві Ольги привертає увагу один момент. Вона каже, що без відповідних домовленостей із деревлянами її не пустять «мужі київські». Тобто вона аж ніяк не є одноосібною правителькою, а залежить від «кращих мужів», які й здійснюють керівництво її державою.
Що це за «кращі мужі», літопис не вказує. Але на його сторінках є згадки про людей, які оточували Ольгу. Це – Асмуд, кормилець, тобто вихователь, її сина Святослава[8], а також воєвода Свенельд[9]. Схоже, це були варяги. Принаймні на це вказують їхні імена. Також в оточенні Ольги були й інші впливові люди, без яких вона не приймала рішень.
Але повернемося далі до літописної оповіді, де не найкращим чином представлені розумові здібності деревлян. Отже, вони, почувши пропозицію київської княгині про потребу посольства до неї й не поцікавившись тим, де поділося їхнє попереднє посольство, знову посилають до Києва кращих мужів.
Й тут їх чекала чергова варязька помста. У Києві їм пропонують піти митися в мийню (баню). Ті згоджуються. А там їх спалюють живцем. Подібне знищення ворогів зустрічається в скандинавських сагах. Наприклад, є оповідь про те, що шведська аристократка Сігрід Гордячка таким самим способом розправлялася з деякими своїми женихами, зокрема руським князем Вишеславом[10].
Проте навіть знищення другого посольства Ольгою не напоумило деревлян. Вони начебто не знали, що сталося з їхніми кращими мужами. Тим часом начебто Ольга взяла із собою невелику дружину, отроків, й пішла до деревлян справляти тризну по загиблому Ігореві. Про цьому княгиня звеліла деревлянам наготувати медів. І (що дивно!) деревляни це зробили. Більше того – разом з Ольгою почали справляти тризну по своєму ворогові, якого вбили. Будемо вважати, що це вияв благородства. Натомість Ольга поступила далеко не благородно. Щоправда, під час тризни деревляни запитали київську княгиню: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» Вона ж начебто відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». Це не насторожило наївних деревлян. І вони продовжували пити. Коли ж деревляни добряче напилися, Ольга наказала своїм отрокам перебити їх. І начебто було вбито п’ять тисяч деревлян. Число направду фантастичне. Як могла невелика дружина не дуже досвідчених отроків (а це кілька десятків чоловік) перебити тисячі людей.
Здавалось би, Ольга обезголовила деревлянську еліту (кращих мужів), які приїжджали до неї сватати свого князя Мала, вбила велику кількість деревлян з їхнього города (очевидно, Іскоростеня, знищивши практично все його населення). Чого ще треба? Але ні… Ольга повертається до Києва, щоб взяти велику дружину і з нею йти на деревлян. Виникає закономірне питання, а чого вона не взяла її з собою, коли йшла справляти тризну? Тоді б можна було остаточно розправитися з непокірними деревлянами.
Загалом же розповідь про помсту княгині Ольги виглядає нереально, в ній чимало логічних «нестиковок». Сумнівно, що все відбувалося так, як подає «Повість минулих літ». Одначе за цією легендою мала би стояти певна реальність. Спробуємо з’ясувати її.
Очевидно, після вбивства князя Ігоря деревлянами постало питання перед київською варязькою елітою, що робити далі. Їхній очільник загинув. Лишилася його жінка та маленький син. Правити державою, звісно, вони не могли. Ймовірно, надійшла пропозиція від деревлянського князя Мала щодо шлюбу з Ольгою. Якби це сталося, то і Мал, і кращі мужі деревлянські захопили би владу в Києві. Відповідно, варязька еліта втратила би свої позиції в матері городів руських. До речі, літопис вказує, ніби деревляни казали: «…зробимо йому (тобто спадковому правителю Києва Святославу – П. К.), як ото схочем». Звісно, ця погроза стосувалася не лише малолітнього Святослава, але і його оточення, кращих мужів київських. Останні, звісно, не були в захопленні від такої перспективи. Схоже, ці люди натиснули на княгиню-вдову, щоб вона не погодилася на шлюб з князем Малом. Власне, на залежність її від київської варязької еліти натякає «Повість минулих літ», про що вже йшлося.
Чи були вбиті посольства (чи посольство) від деревлян до Ольги? Можемо припустити: щось подібне сталося. Можливо, оточення княгині свідомо пішло на те, аби влаштувати таку провокацію. Вбивство послів мало остаточно спалити мости між киянами та деревлянами. Про мир чи замирення після смерті Ігоря уже не йшлося. Мала настати кривава війна – що й сталося. І ця війна була передусім в інтересах київської варязької еліти, а не Ольги, котра, як уже говорилося, могла отримати сильного мужа-покровителя.
У «Повісті минулих літ» дуже детально описується війна з деревлянами. Хоча в цьому описі маємо не менше фантазій, ніж у описі попередньому, де йшлося про вбивство деревлянських послів та деревлян, які справляли тризну по Ігорю. Наведемо цю розповідь у повному об’ємі й спробуємо її проаналізувати. Отже, начебто 6454 року від створення світу (946-ий рік від Різдва Христового за константинопольським літочисленням):
«Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».
І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.
І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? Ми раді дати і медом, і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале».
Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій». Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.
Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.
Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.
А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.
І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки. І [донині] є становища її і ловища її.
І прийшла вона в город свій Київ із сином своїм Святославом»[11].
Спробуємо розібратися, де в цій оповіді правда, а де вигадка. Спочатку літописець малює загалом реалістичну картину: «Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих…» Очевидно, не малолітній Святослав і не Ольга безпосередньо займалися збором війська. Робило це її оточення. І щоб покорити деревлян, треба було мати чимало воїнів. Дружини для цього не вистачило б. Тому очільники Київської держави зібрали ополчення.
Однак деревлян не вдалося взяти наскоком. Не такі наївні виявилися ці люди! Вони вийшли із міст своїх. У результаті цього відбулася генеральна битва. Чи було таке, що спочатку «кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі»? Виглядає начебто ефектно: малолітній князь рветься до бою, він ще не може нормально кинути спис, але намагається це зробити. Яка войовнича й хоробра дитина! Але цей наведений у «Повісті минулих літ» епізод можна потрактувати й по-іншому. Літописець натякав: Святослав не здатний ні битися, ні керувати військом, бо він «зовсім малий». За нього це роблять інші – воєвода Свенельд і кормилець Асмуд. Ці люди, ймовірно, керували і військом, і державою.
Киянам вдалося потіснити деревлян. Але це не значить, що вони їх розгромили. Деревляни сховалися в своїх містах, зокрема в столичному місті Іскоростені. Археологічні свідчення показують, що воно було значним і мало хороші укріплення. Принаймні Іскоростень не поступався тодішньому Києву[12]. До нього підступило військо киян, але не змогло його взяти. Почалася довготривала облога. Літопис пише, що вона продовжувалася ціле літо. Певно, могла тривати й далі. Але настала пора жнив. Не зібравши урожаю, деревляни могли зустрітися з проблемою голоду. Цим начебто скористалася Ольга й запропонувала деревлянам мир. При цьому вона сказала, що всі інші деревлянські городи здалися – хоча про це в літописі нічого не говорилося. А писалося, що деревляни поховалися в своїх містах. Але нехай буде так. Вважатимемо, що літописець забув написати про захоплення киянами деревлянських міст.
Загалом же пропозиція Ольги деревлянам щодо примирення виглядає реалістичною. Деревляни ладні були давати данину – мед і хутро. Так говориться в літописі. Про рабів мова не йшла, хоча саме цей товар користувався найбільшим попитом і його хотіли мати київські варяги-правителі. Натомість Ольга, за словами літописця, вдається до хитрості.
Якраз ця хитрість і виглядає фантастичною. Княгиня буцімто відмовляється від данини медом і хутром, а пропонує жителям Іскоростеня дати від кожного двора по три голуби й по три горобці. Ця дивна данина зовсім не дивує деревлян. І вони дають її.
Але тут виникають питання. Добре, жителі Іскоростеня могли наловити голубів. Це не проблема. Ці птахи жили з людьми, їм на стріхах навіть облаштовували спеціальні гнізда (голубники). Проте зловити горобців набагато складніше. Однак будемо вважати, що це вдалося зробити. Й деревляни дали Ользі данину голубами й горобцями.
Щодо запалених трутів, причеплених до птахів, які полетіли до своїх гнізд й спалили Іскоростень, то це виглядає фантастично. Виникає низка питань: чи могли летіти птахи із запаленими трутами; чи не викликав вогонь у них страх й вони не знали куди податися; зрештою, чи могли вони донести запалені трути до своїх гнізд? Навіть якби це сталося, жителі Іскоростеня помітили б це й зарадити пожежі.
Не дуже правдиво виглядає твердження, що жителі Іскоростеня почали втікати з міста через пожежу, а київське воїнство хапало їх. Адже деревляни не могли не знати, що їх за містом піджидають вороги. Але нехай буде так – повіримо в це.
Незрозумілим видається твердження «Повісті минулих літ», що воїнство Ольги, ввійшовши в Іскоростень, спалило місто. Власне, що було палити? Адже град цей наче згорів. Спалила Ольга буцімто й старійшин Іскоростеня. Але ж вони, згідно повідомлень літопису, були вбиті ще раніше – під час посольств та тризни. Лишається допустити, що таких старійшин, кращих мужів у деревлян багато було.
Загалом ефектно виглядає твердження, що хитра Ольга в черговий раз обдурила деревлян й спалила з допомогою птахів їхній стольний град. Такі речі запам’ятовуються! І на нелогічність, неправдивість розповіді увага не звертається. Перед очима замість правди постає красива картинка.
А як було насправді? Сказати щось певне з цього приводу складно. Можна припустити, що вкінці літа 946-го року (хоча це датування не є певним), після тривалої облоги Іскоростеня, ворогуючі сторони пішли на перемови. Деревлянам треба було зібрати урожай, а київському війську подальше стояння в чужій землі, коли наближалися холодні дні, нічого доброго не обіцяло. Ймовірно, кияни вдалися до хитрощів і «навколо пальця» обвели деревлян. Що це були за хитрощі, на жаль, сказати не можемо. Як і те, яким чином киянам вдалося захопити Іскоростень.
Але те, що це чимале місто кияни захопили й знищили, не викликає сумніву. Оповідь «Повісті минулих літ» про те, що діялося після завоювання Іскоростеня, виглядає загалом правдиво. Частина деревлян (очевидно, кращі мужі) були знищені. Частина продана в рабство. Інші змушені були платити важку данину.
Тобто Ольга та її київське оточення зуміли упокорити деревлян. Це мало для них велике значення. Адже успіх деревлянського повстання міг призвести до втрати київськими варягами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти із підпорядкування Києву.
Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»[13]. Причому це робилося не лише на деревлянській землі, а й у інших регіонах, які контролювали київські варяги. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати. З приводу цього можна погодитися з наступними міркуваннями: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, незважаючи на їхню певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов’янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, впорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»[14].
Говорячи про «реформи» княгині Ольги дослідники, фактично, випускають з поля зору цікаве літописне повідомлення про те, що далеко не вся данина діставалася Ользі. Так, говорячи про данину, яка бралася з деревлян, літописець вказує: «…дві частини [її] ішли Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом». Із цього повідомлення випливає: Ольга навіть не сиділа в Києві, а у Вишгороді, де, судячи з усього, й знаходилася її резиденція. Вона отримувала лише третину (!) доходів із деревлянської данини. Натомість дві третини доходів давалися до Києва. Виникає закономірне питання: кому вони діставалися?
Складається враження, що не Ольга правила Київською державою. Власне, літопис і не трактує її як правительку. Правили від імені її сина такі собі київські олігархи, які й отримували більшу частину данини. Що це були за люди? Асмуд, Свенельд? Схоже, саме вони, а не Ольга організували похід на деревлян і змусили їх платити данину. Вони й ліквідували деревлянське державне утворення, яке зберігало автономію в складі Київської держави. Іскоростень був знищений і занепав. Центром деревлянської землі став віддалений від важливих торгових шляхів Вручій (Овруч). Саме тут сиділи князі, які мали у своїй владі деревлянський уділ. Деревлянська земля втратила свою силу й значення. А для деревлян з часом київські літописці створили «чорний піар», подавши їх у вкрай негативному світлі.
[1] Літопис руський. Київ, 1989. С. 4-5.
[2] Там само. С. 8.
[3] Там само. С. 8-9.
[4] Там само. С. 13-14.
[5] Там само. С. 30.
[6] Там само. С. 32.
[7] Там само. С. 31-33.
[8] Там само. С. 30, 34.
[9] Там само.
[10] Войтович В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 246.
[11] Літопис руський. С. 34-35.
[12] Відейко М. Від Русі до святої Русі. Київ, 2010. С. 99.
[13] Літопис руський. С. 35.
[14] Толочко О. П, Толочко П. П. Київська Русь. Київ, 1996. С. 81.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації