Свято-Михайлівського Собор в Житомира побудований в 1856 році, богослужіння безперервно тривали 73 роки. В 1927-му російсько-радянські окупанти закрили Собор, арештували і кинули у в’язницю настоятеля Михайлівського Храму протоієрея Миколу Бурчака-Абрамовича, високоосвічену, інтелігентну людину. Пограбували, сплюндрували, осквернили Храм, знищили іконостас, зняли хрести із купола, нищили і крали ікони, збивали і зафарбовували розписи, влаштували в Соборі склад, потім просто його закинули…
А в останні роки свого панування, слуги російсько-комуністичного режиму перенесли на перший поверх Собору підконтрольне їм «Товариство із розповсюдження політичних та наукових знань», а на другому поверсі розмістили Обласний театр ляльок, зруйнували дзвіницю Собору, закрили бетонним перекриттям його купол та остаточно знищили розписи Храму.
64 роки Собор стояв сплюндрований. Та, як сказав Митрополит Київський і всієї України, Блаженнійший Епіфаній, «основна цінність кожного Храму – це громада вірних».
В липні 1989 році почалася боротьба житомирської громади за повернення віруючим Михайлівського Храму, яку очолили Валерій Колосівський та Анатолій Тимошенко і до якої доєдналися сотні, а іноді і тисячі житомирян. Боротьба тривала більше двох років і відбувалися в жорсткому протистоянні із російсько-радянською компартійною владою, її спецслужбами та підтримуваної ними Московською церквою.
Житомиряни щонеділі проводили молебні і зустрічі під стінами Михайлівського собору, найбільша з яких відбулося 7 листопада 1990 року, участь у якій взяло до двох тисяч людей.
Для міської влади не було жодного сумніву в тому, що ми мусимо зробити все для повернення Свято-Михайлівського Собору громаді віруючих та на заваді стояла позиція Обласної влади…
В кінці квітня 1991 року в мій кабінет Житомирського міського голови зайшли двоє: Валерій Колосівський і молодий високий сухорлявий чоловік в чорній рясі. Так я познайомився з молодим священником Богданом Бойком, який увіллявся в житомирську громаду і проводив в подальшому богослужіння на вулиці Михайлівській біля Собору, і з яким ми разом із побратимами робили все, щоб повернути Собор житомирянам.
Вирішальним аргументом, чому Храм має бути переданим не московським попам, які разом із Обласною владою дуже цього хотіли, а Українській церкві, яка після знищення в 1927 році, відроджувалася в Україні, були архівні документи. А вони свідчили: в 1919 -1927 роках Свято-Михайлівський Собор належав Українській Церкві, створеній у час Визвольної боротьби Українського народу проти російських більшовиків.
Питання передачі Михайлівського Собору віруючим для розгляду на сесії міської Ради готували заступник Міського голови Генадій Шведюк і перший заступник Михайло Ксеневич. Були дискусії і суперечки. Були жорсткі розмови із керівництвом Обласної ради і її Виконкому. Були щоденні пікети віруючих під Обласною Радою. В умовах категоричної відмови Житомирської Обласної влади надати інше приміщення під Обласний ляльковий театр, чим блокувалося повернення віруючим Михайлівського Собору, Міська Рада ухвалила не просте для себе рішення – віддати Міський будинок культури по вулиці Михайлівській Обласному ляльковому театру, а Будинок культури розмістити в іншому приміщенні.
Але як спонукати Обласну владу діяти належним чином?
Допомогли історичні події
24 серпня 1991 року Верховна Рада України першого скликання, депутатом якої я мав честь бути, проголосила державну незалежність України. Але перед цим 19-22 серпня 1991 року в дні путчу московських «силовиків» і створення ними (мовою оригіналу) Государственного Комитета Чрезвычайного Положения (так званого «ГеКаЧеПе») вищі посадові особи Житомирської обласної влади зрадницьки підтримала московських заколотників. Натомість Житомирська міська Рада в самий розпал ГКЧП 20 серпня 1991 року провела засідання виконкому і сесію Ради, де ухвалила рішення, яким попередила всіх посадових осіб на території міста Житомира про кримінальну відповідальність за сприяння виконанню вимог ГКЧП, яке прирівнюється до державної зради.
Як наслідок, після проголошення Незалежності України і падіння ГКЧП, перші особи Обласної влади були сильно налякані та шукали можливостей «покаятися». Тому в спішному порядку, зразу ж після повторного звернення Житомирського міськвиконкому, на початку вересня 1991 року ухвалили рішення щодо Михайлівського Собору, погодившись із пропозицією Житомирської міськради про його передачу (а по суті – повернення) громаді УАПЦ, та переведенні Обласного лялькового театру в приміщення Житомирського міського будинку культури.
Сталося! Та це був лише початок нового етапу. Попереду була дорога в 35 років звитяжної важкої праці із відбудови Храму, який лежав у руїнах зсередини, обшарпаний зовні, без доступу до куполу, без хрестів, без іконостасу, без розписів, без нічого… Крім Віри і Надії і Любові.
27 вересня 1991 року, рівно 35 років тому, в Михайлівському храмі відновилося богослужіння. Вірянам відкрилася неприваблива картина – внутрішні розписи знищені. Купол закритий бетонним перекриттям, зафарбований із середини синьою фарбою, Між великим і малим храмами, де раніше був прохід із трьох арок, одна арка повністю забита сміттям, а одна закладена цеглою…
Собор потребував великого ремонту, який розпочався. Та 21 листопада 1991 року не дивлячись на ремонт, відбулася святкова літургія освячення Храму, в якій узяв участь намісник Київського патріаршого престолу Митрополит Львівський і Галицький, а раніше єпископ Житомирський владика Іоан (Іван Бондарчук).
Отець Богдан, незмінний настоятель Собору, разом з громадою Церкви із великою честю, великою працею, з відкритою душею і серцем пройшли важку 35-літню Дорогу відновлення Храму, щасливий, що всі ці роки ми підтримували і підтримуємо щирі дружні стосунки. Велику матеріальну допомогу для відновлення Собору надавали житомирські меценати, і найбільше Юрій Бірюченко, Петро Рудь та інші.
Сотні житомирян, і насамперед ті, хто із першого дні боровся за його повернення, хто чим міг, допомагали Громаді матеріально та власною працею. Було відновлено Храм. Із самого початку відновлення богослужінь у Храмі побудовано і налагоджено роботу Недільної дитячої школи при Михайлівському Соборі, яку на сьогодні вже закінчили 15 тисяч дітей. Створено постійно діючий дитячий табір у пригороді Житомира, завершено багаторічну роботу із розпису Собору.
Пройдена важка, часом трагічна, а в останні 35 років духовно натхненна дорога відродження Житомирської святині. Завершилось Століття, де було все: плюндрування і нищення святині, поразка, занепад, боротьба, перемога, відновлення, становлення і розцвіт Храму.
І 27 вересня 2026 року у день 170–річчя освячення Собору, 35-річчя відновлення богослужінь у Храмі і створення Недільної школи при Соборі та 35-річчя священичого служіння незмінного настоятеля Храму – протоієрея Богдана Бойка Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному соборі Житомира з нагоди таких важливих дат. Йому співслужили Владики із всіх єпархій України: митрополити Симеон, Іоасаф, Димитрій, Михаїл, Федір, Євстратій; архієпископи Володимир, Павло; єпископи Борис, Феогност, Антоній, а також єпископ Житомирський і Овруцький Паїсій настоятель собору протоієрей Богдан Бойко о.Богдан Бойко, місцеве й запрошене духовенство.
Мав честь бути запрошеним на відзначення цих подій і був вражений високою духовною і смисловою наповненістю їх вшанування. Вдячний Блаженійшому Епіфанію за високу відзнаку моїх зусиль з повернення та відродження Храму.
А розписи Храму, як і сам Свято-Михайлівський кафедральний Собор міста Житомира – прекрасні! Всі, хто їх бачили, кажуть: «Це один із кращих християнських храмів України!».
Більше про це в «Українському Тижні», який сьогодні розмістив мій матеріал «Дорога до Храму: відродження Житомирської святині».
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації