Провели в останню дорогу, попрощались вчора із Степаном Хмарою – Героєм України, великим Державником.
Остання шана була достойною цієї великої Особистості. Із самого недільного ранку – прощання в Національній Консерваторії – люди йшли і йшли віддати шану, траурна музика, ненав’язлива трансляція фільму про його життя, насичене боротьбою за Українську державність. Військові почесті, траурний мітинг і прощання на Майдані, куди прийшли тисячі людей; військовий оркестр, почесна варта, суворі обличчя воїнів, що приїхали із фронту попрощатись із своїм Вчителем… Відспівування в церкві на Аскольдовій могилі, де поховані Герої Крут. Багатолюдне прощання на Байковому цвинтарі – де не всі встигли виступити, бо день вже йшов до заходу сонця… Поминальний вечір, куди зібралися найближчі, яких виявилось біля 200 – і тут говорили вже всі, хто хотів щось сказати…
Хто він – Степан Хмара? Чому одні його люблять, поважають, глибоко шанують, а інші – бояться й ненавидять, навіть мертвого?
На це питання ще мають відповісти історики і дослідники.
Напишу лише власні думки, як обдумані раніше, так і навіяні останніми розмовами вже у лікарні із Степаном Ільковичем, якого знав і з яким приятелював останні 33 роки, за які він став мені старшим товаришем і близьким другом.
Головні риси його незламного характеру і переконання, як він мені розповідав, склалися ще в дитинстві, гартувалися в молодості і ствердились в зрілому віці.
Народився Степан Хмара в українській сім’ї в 1937 році в селі Боб’ятин Львівського воєводства, яке тимчасово входило тоді до Польщі, а в 1939 було окуповане Радянським Союзом – так тоді називалась Російська імперія. В 40–50-х роках на цих землях проти російських, а потім ще й німецьких окупантів, за незалежну Українську державу воювали воїни Української повстанської армії – УПА.
Степан Ількович розповідав, як ще зовсім дитиною був вражений жертовною сміливістю хлопців з УПА: «Я пам’ятаю їх щирі обличчя, їхню жертовність, я слухав їхні пісні, я бачив їх очі. Вони були озброєні, вони були рішучі і сильні. Я на все життя прийняв душею і розумом їх гасло: “Здобудеш у бою Українську державу або загинеш за неї!”.
І Степан Хмара ні разу в житті не зрадив цій обітниці: ні в часи російсько- радянської окупації України, ні в часи боротьби за незалежну державність України в кінці 80-х на початку 90-х років, ні в часи вже незалежної, але ще зовсім не такої України, про яку мріяли воїни УПА, яку бачив, і за яку боровся Степан Хмара.
На початку 1970-х він починає писати «антирадянські» статті, сам підпільно друкує їх, поширює літературу, заборонену радянською владою. Розглядає радянський режим як окупаційний, ворожий Україні, тоді як більшість навіть тих, кого потім назвали «дисидентами» говорили про «права людини і потребу демократизації СССР». Хмара, до речі, просив не називати його «дисидентом», «я правозахисник і державник» – казав він.
Хмара задумує та самотужки конспіративно збирає статистичні матеріали для потужної праці «Етноцид українського народу в СССР». Пише тексти, фотографує сторінки своєї роботи, підпільно передає на Захід.
На основі цих текстів у 1976 році під псевдонімом Максим Сагайдак в США виходить його книжка «Етноцид українського народу в СССР». Книжка стає потужною інформаційною «бомбою» з-за залізної завіси Імперії зла. Вона розкриває жахливі злочини радянської окупаційної влади проти українського народу.
Ця, а потім його друга видана англійською в США книжка «Генеральний погром» були перевидані багатьма європейськими мовами й мали величезний вплив на громадську думку й політиків Заходу для усвідомлення що Україна є, що вона живе і бореться.
Глибоко вивчивши досвід воїнів УПА, Хмара стає досвідченим конспіратором. П’ять років знадобилося КДБ СРСР після першого затримання Хмари і відпущення його за «відсутності доказів» в 1975 році, щоб таки зібрати «докази» його «української націоналістичної діяльності».
У 1980 році російсько-радянський режим арештував Степана Хмару і засудив за політичною статтею «антирадянська пропаганда» на 12 років: до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму й до 5 років заслання.
За нескорену позицію, не зламавшись і не зрадивши своїх ідей, не зрадивши й не видавши соратників, у радянських таборах за час ув’язнення Хмара відсидів 306 діб карцеру, хоча, як кажуть очевидці, мало кому вдавалося пробути в карцері навіть тиждень, щоб вийти звідти незломленим.
Степан Ількович казав, що лише його віра в Бога допомагала витримати холод і нелюдські знущання в карцері. І це ще одна незламна його риса – щира, правдива, непоказна, але справжня Віра в Бога. В Бога, в Україну і її народ.
А ще він постійно вчився, готував себе до великої державницької праці у майбутній незалежній Україні, працював над собою: читав журнали, книги, які були в тюремній бібліотеці, виписував журнали, дискутував із іншими політичними арештантами: литовцями, росіянами, євреями, латишами, естонцями, вони потім постійно, з повагою згадували ці дискусії і Степана Хмару.
У 1987 році, у час горбачовської «відлиги», коли президент США Рональд Рейган поставив ультиматум генеральному секретарю Компартії СРСР Горбачову щодо політичних в’язнів, в чому була і особиста заслуга Хмари завдяки його книгам на Заході, разом із іншими українськими політв’язнями Степан Хмара вийшов на свободу й повернувся в Україну.
Продовжив боротися за незалежну Українську державу, боровся на відновлення забороненої режимом Греко-католицької церкви, влаштовував пікети на Червоній площі і на Арбаті в Москві і переміг –УГКЦ була відновлена ще в часи СССР. Очолив Страйковий комітет Львова, став одним із керівників Української гельсінської спілки, яку утворили колишні політв’язні, своєю незламною позицією надихаючи українців на боротьбу за незалежність.
В березні 1990 року на перших демократичних виборах до Верховної Ради тоді ще Української РСР, виборці Львова обрали Степана Хмару народним депутатом України.
В першому Парламенті майбутньої незалежної України його шанували, до нього прислухались як соратники, так і опоненти, незалежно від їх політичної орієнтації. Частіше це були не стільки політичні, як державницькі та людські симпатії і українські погляди.
Степан Хмара доклав усіх зусиль, щоб саме Верховна Рада першого скликання у 1990 році прийняла виключно проукраїнську Декларацію про державний суверенітет, а потім і Акт проголошення незалежності України та ухвалила фундаментальні державницькі Закони.
Ще тоді, зразу ж після відновлення Української незалежної державності, Степан Хмара казав, що Росія – наш одвічний ворог. Війна неминуча. А світ несправедливий. Українська держава мусить бути сильною. А це значить, що Україні потрібні: сильна сучасна Армія, Ядерна зброя; весь Чорноморський флот; по справжньому український Крим, український Донбас, куди на відміну від багатьох людей, які називали себе політиками, він постійно їздив і де його щиро шанували.
За ці «екстремістські» слова, а ще більше – і дії частина соратників, опонентів, не говорячи про п’яту колону, яка постійно влаштовувала провокації проти Хмари, називали його «екстремістом», «чорним дияволом», «провокатором».
Та саме завдяки неймовірним зусиллям «екстреміста» Степана Хмари 18 листопада 1993 року було ухвалено рішення про збереження військового ядерного потенціалу держави: 64 % носіїв і 58 % ядерних боєзарядів мали залишатися в Україні згідно Закону про ратифікацію Договору між США і державами — правонаступницями колишнього СРСР, проект якого «в жорстких боях» підготувала Спеціальна група Верховної Ради України першого скликання, де ключову роль відігравав Степан Хмара. До речі, тодішній Президент України Леонід Кравчук подав до Верховної Ради проект Закону, який передбачав повну здачу ядерної зброї і її носіїв: частину мало бути передано Росії, частину – на знищення. Історикам, думаю, варто уважно вивчити ці факти.
Степан Хмара є «батьком» українських Десантно-штурмових військ України. В кінці 1992 року він на повний зріст став проти їх знищення, яке вже розпочалося на основі окремої Директиви під приводом «скорочення армії». Тоді Степан Хмара особисто переконав Міністра оборони генерала Костянтина Морозова в необхідності окремого виду Збройних Сил – Аеромобільних військ, так тоді називалися ДШВ.
За його участі було створено перші навчальні центри ДШВ: в рідному мені Житомирі та в місті Хирові Львівської області. За депутатським поданням Степана Хмари командирами цих Центрів були призначені авторитетні воїни – десантники: полковник Віталій Раєвський став першим командиром 95-ї Житомирської аеромобільної бригади, а згодом Навчального центру в Житомирі, а пізніше – першим генералом ДШВ і їх першим командувачем, якого в 95-ій Житомирській бригаді замінив полковник Олексій Кінзерський, якого Хмара «витягнув» із спеціальної операції в Сирії. Також Степан Хмара рекомендував Міністру оборони Костянтину Морозову і командира Навчального центру в Хирові, нині генерал-полковника Михайла Коваля, Начальника Національного університету оборони України. І надалі, допомагав становленню цих бойових підрозділів, пам’ятаю, як разом ходили до Прем’єр-міністра України із депутатськими клопотаннями щодо виділення грошей на житло воїнам-десантникам 95-ї бригади в Житомирі та з іншими важливими питаннями.
А ще разом із Степаном Хмарою в 1994 році через Спеціальну контрольну Комісію Верховної Ради, де я був Секретарем, ми заблокували і «помножили на нуль» знаменитий секретний Указ Леоніда Кравчука про випуск «під нього» напередодні президентських виборів 1994 року на 30 млрд доларів траншами по 10 млрд доларів особливих державних валютних облігацій під заставу всього державного майна України, надр, землі та коштів Державного бюджету України.
Коли пізніше я працював в Уряді, в Рахунковій палаті України, Степан Хмара постійно цікавився реальним станом справ в економіці, наголошував, що лише економічно сильна Україна здатна вистояти як зараз, так і в майбутній війні з Росією, яка за його словами «обов’язково буде, я росіян добре знаю».
Будучи депутатом Парламенту України в “Конституційну ніч” 1996 року, коли фактично вирішувалось чи залишиться Україна незалежною, чи піде Білоруським шляхом, Степан Хмара всупереч шаленому тиску сторонників російської мови як другої державної в складному червоно-рожевому Парламенті другого скликання, зумів відстояти конституційне положення про єдину державну українську мову.
Найчастіше соратники Степана Хмари говорять сьогодні про голодовки, інші незламні акції протесту Степана Хмари проти несправедливих переслідування майданівців, воїнів, спецпризначенців, часто згадують нинішню справу полковника Червінського, інші справи. Згадують його незламність в час Помаранчевої революції в 2004 році, революції Гідності у 2014-му.
Та скажу, здавалось би парадоксальну річ. Степан Хмара не хотів цих акцій, він хотів іншого, але змушений був їх робити! Він був будівничим Держави, він мріяв про сильну, процвітаючу Україну, а не про акції непокори на Майданах! Бо не за це він боровся проти російсько-радянського режиму, сидів в концтаборах Росії, не для цього писав свої книги і статті, боровся в Парламенті.
Він, як Державник, мріяв і робив все, щоб Україна була справжньою, сильною, незалежною європейською державою, в якій не потрібні були б такі акцій, на які він змушений був виходити, не потрібні політичні голодування і Майдани протесту.
Так, в 2015 році, Степан Хмара сказав знамениту фразу: “Ніколи, навіть у страшному сні, не міг я собі уявити, що в моїй Незалежній Україні, у 21 столітті, будуть сотні політв’язнів, які є патріотами і героями війни! А мені доведеться оголошувати голодування на підтримку цих політв’язнів”.
Але його гаслом завжди було гасло УПА: “Здобудеш у бою Українську державу або загинеш за неї!”. І він йшов у цей бій, бо іншого способу в нинішніх умовах України, на жаль, не бачив.
І це не його вина, бо він сам ніколи «не рвався» на високі державні посади, з великим грошовими можливостями і привілеями. Багато людей говорили, що з ним було важко знайти спільну мову. Та мені з ним завжди було легко спілкуватися. Він хотів щоб Україною керували не тимчасові політики, а справжні українські державники. Згадував слова великого Черчилля: «Політик думає про майбутні вибори, а Державник – про майбутнє держави». Він знав, як особливо актуально це для керівників держави та українських парламентарів в Україні, де покоління людей несуть травматичний досвід масових репресій, голодоморів, депортацій, позбавлення приватної власності, бездержавності і безправ’я.
Він завжди думав про сьогодення і майбутнє Української держави: незалежної, сильної, демократичної, європейської..
Його життя було неймовірно насиченим і до останнього дня жертовно відданим Україні.
Він був Вартовим України, незламним Воїном, Велетом Духу, вірив у свій Народ, люблячим сином якого був.
Віталій Мельничук
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації