Хотів це написати 1 серпня – у день Варшавського повстання. Але не написав. Чому? Думаю, ви й так зрозумієте…
Через те пишу у річницю Словацького повстання. Не через те, що я його шаную. Просто це привід, аби згадати про антинацистські рухи на теренах Центрально-Східної Європи.
Як правило, говорять про трійцю таких повстань – Варшавське, Словацьке й Празьке. І абсолютно забувають про повстання Волинське, яке фактично було серед них першим, оскільки відбулося більш, аніж за рік перед ними.
Чому відбулися ці повстання? Уже в 1943 р. стало зрозуміло, що Німеччина зазнає поразки від антигітлерівської коаліції. А ще – що терени Центрально-Східної Європи прагнутимуть зайняти сталінські радянські війська. Однак від цього не були в захваті поневолені нацистами народи. Адже змінити нацистське поневолення сталінським – не найкращий варіант. Тому були спроби визволитися самим і створити свої держави.
Першими піднялися українці, які сформували вкінці 1942 – на початку 1943 р. Українську Повстанчу Армію. Власне, влітку вона підняла повстання на Волині. Саме про Волинське повстання є згадки в тогочасних німецьких і радянських документах. Повстанцям вдалося взяти під контроль деякі території. Наприклад, існувала Колківська республіка, де (увага!) навіть проводилися вчительські з’їзди, видавалася навчальна література і функціонувала школа залізничників – хоча до Колок не доходила залізнична колія. Проти УПА були кинуті серйозні військові сили нацистами – навіть танки й авіацію. Карателі масово нищили українські села, які підтримували УПА. І це робили не лише німці, а й багато поляків, які пішли працювати в поліцію й служили у Верхматі. Як реакція на спалені численні українські села стали спалені польські села, котрі реально підтримували німецьких окупантів. Звідси т.зв. “волинська різанина”.
До речі, цьогоріч міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш приїхав не на військовий парад дронів на нашу річницю незалежності в Київ, а в Олику, яка донедавна мала “славу” завдячуючи своїй психлікарні. І подався він на річницю “волинської різанини”. Бо в Олиці, за твердженням польського Інституту памєнчі народовей, невідомо-яка “банда бандеровска” (до речі, в той час бандерівцями упівців не називали, а називали їх партизанами, хлопцями і навіть бульбашами) у вігілію вкінці 1943 р. ніби замордовала близько 40 полякув (точна цифра незнана), котрі (прошу великої уваги!) втекли в тому самому страшному 1943 р. на людобуйську Волинь із Варшави. Виявляється, тодішня українська повстанська Волинь була для поляків більш безпечною, аніж польська Варшава. Чому так? Цікаво, як це пояснять співробітники Інституту памєнчі народовей і пан міністр оборони?
А тепер про Варшавське повстання… Справді, життя поляків у Варшаві за німецької окупації було не найкращим. І тому вони пішли на повстання, організоване Армією Крайовою. Воно сталося тоді, коли радянські війська підійшли до Варшави. У АК та еміграційного польського уряду існувало сподівання, що Червона армія їм допоможе. Наївні! Навіщо Сталіну було допомагати антикомуністам, що хотіли взяти владу в столиці Польщі? Тому Червона армія не поспішала на допомогу, дозволивши німцям і їхнім пахолкам потопити повстання в крові.
Щодо загиблих поляків під час Варшавського повстання, то про точні цифри не йдеться. Кількість цих жертв становила до 200 тисяч осіб. Принаймні це на порядок більше, ніж жертв волинського людобойства. Правда, все це не іменується варшавською різаниною й геноцидом.
При чому найбільшим геноцидником тут був… поляк Броніслав Камінський, який, щоправда, вважав себе росіянином. Буває й таке… На його совісті близько 10 тисяч убитих поляків.
Про Словацьке повстання… Воно було більш “хитрішим”, ніж Варшавське. Словаччина – це така собі маріонеткова країна-колаборант, яка виникла в результаті розпаду Чехо-Словаччини. І була вона сателітом нацистської Німеччини. Саме Словаччина разом із Німеччиною, так вважається, почали Другу світову війну, напавши на Польщу. Й словацьке воїнство до кінця серпня 1944 р. воювало купно із Верхматом.
А ось у 1944 р. запахло смаленим. Німеччина терпіла крах. Тому треба було й себе рятувати, і свою репутацію – якщо щось від неї лишалося. Тоді словацькі військові (не всі, звісно) заявили, що вони проти німців. Більше того – пішли на союз зі сталіністами, як нині їхній Фіцо подружився з Путіном. На поміч словацькому воїнству навіть прийшли не менш славні радянські партизанські загони, котрі значною мірою із наших хохляток складалися. Сеє словацьке радянофільство чи сталінофільство благосно зобразив любимий нами соцреалістичний класик Олесь Гончар у оповіданні “Модри Камень”. Правда, німцям вдалося розібратися з тими словацькими повстанцями.
“Найхитрішим” було Празьке повстання. Як відомо, внаслідок Мюнхенської змови чехи втратили свою державність, опинившись під протекторатом Німеччини. Вони благосно просиділи Другу світову, працюючи на німецьку оборонку. І ось коли Червона армія штурмувала Берлін, чехи помислили, що і їм треба заявити про себе. І 5 травня почалося Празьке повстання. Але, виявилося, що їм з німцями годі розібратися, тому почали кликати на поміч Руду Армаду. Тій Армаді якось було не до того. І празьких повстанців від розгрому врятували… власівці, яких керівники повстання (Чеська національна рада) пізніше зрадили, бо змушені були йти на співпрацю зі сталіністами. Буває… До речі, власівцями, які врятували пражан від розгрому німцями, командував українчик із Слобожанщини Сергій Буняченко. Це цікава й трагічна фігура, про яку мало знають. Зокрема, в нас.
Більшість згаданих повстань закінчилось поразкою – за винятком Празького, значною мірою завдячуючи згаданому Буняченкові. Повстанців нищили нацисти, а потім на попелища прийшли сталіністи, які встановили свої порядки. Так що, вважайте, Гітлер допомагав Сталіну. Мимоволі?
Дехто стверджує, що ці повстання були даремні. Й привели до великий жертв. Це і так і не зовсім так.
Принаймні вони змусили сталіністів певним чином реагувати і навіть “враховувати наміри повстанців”. Наприклад, Волинське повстання змусило Сталіна і його пахолків звернути увагу на українців, землі яких вони збиралися підпорядковувати собі у 1943 і наступному році. З цією метою уже восени 1943 р. низку фронтів перейменували на українські, встановили орден Богдана Хмельницького, де напис зробили українською мовою (більше таких орденів у СРСР не було). Також видавалося чимало проукраїнської літератури. Словом, доводилося, що радянська влада начебто українська.
Певні ефекти мали й інші повстання.
Взагалі їх цікаво було б порівняти. Зокрема, прослідкувавши, як у них виявлялися ментальні риси українців, поляків, словаків та чехів. Пожиточне було би дослідження…
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації
