Денис Волинець народився 2005 року на Житомирщині. Батьки розлучилися, коли він був зовсім малим, а з відчимом стосунки не склалися.
Його виховували мама й бабуся – на 860 грн дитячої допомоги. Мама працювала ночами, аби син мав усе необхідне.
Коли почалася війна, Денисові було 16. Він бігав до військкомату, охороняв училище та копав окопи.
Щойно виповнилося 18, він пішов до військкомату. Мама благала, погрожувала, навіть обіцяла купити “Жигулі”, аби не йшов.
Він служив у розвідці 100-ї бригади, став оператором дронів. Командир тоді писав мамі: “Якби моя воля – я б дав йому всі нагороди”.
У грудні 2025-го Денис вперше приїхав додому у відпустку. Зробив фотосесію з мамою.
А 22 лютого 2026 року загинув під Костянтинівкою.
Йому було лише 20.
Його тіло було обгорілим і понівеченим. Мама впізнала сина за татуюванням і годинником.
Побратими привезли їй його фронтову кішку – вона пройшла з Денисом весь Донецький напрямок. Тепер кішка живе вдома і чекає на нього.
Найбільше Денис хотів нагороду “Золотий Хрест” і отримав її – посмертно.
А ще він знайшов на війні те, чого не мав удома – батька. Фронтового, побратима Миколу з позивним “Блондин”.
Той має четверо своїх дітей, а Денис став для нього п’ятим сином.
Микола возив йому гамбургери, навіть суші, на позицію. Балував, як міг. Востаннє Денис попросив привезти гамбургери – за кілька годин до смерті.
Микола не встиг. Він тричі заїжджав, щоб вивезти тіло. Першу машину підбили, друга не пройшла, і лише втретє вдалося.
Він мріяв освідчитися дівчині, побудувати будинок та просто жити. Але не встиг.
Сьогодні його фронтовий батько досі не може повірити, що Денис не повернеться. Йому здається, що той просто поїхав у відпустку.
Вічна пам’ять Герою.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city

«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації

