Дмитро Зелінський:
“Не був я в державних медичних закладах ще з часу переоформлення інвалідності у 18 років.
Сказати, що я шокований – нічого не сказати.
Маючи інформацію з інтернету та постійно читаючи про те, як українські медичні заклади стають безбар’єрними, я уявляв свій візит до сімейного лікаря зовсім інакше. Я не був упевнений, що все буде ідеально, але такого точно не очікував.
Сьогодні мав вкрай неприємний досвід візиту до сімейного лікаря в амбулаторії №1 Житомирського центру первинної медичної допомоги.
Усе почалося ще на вході. Щоб потрапити до будівлі, потрібно подолати поріг або сходинку (навіть не знаю, як правильно це назвати). Але самостійно подолати її на моєму кріслі колісному з електроприводом я не зміг. Довелося переходити на ручне керування, а мамі фактично підіймати мене, докладаючи значних фізичних зусиль.
Здавалося б, далі має бути легше… Адже всередині є підіймальна платформа. Але є один нюанс – вона веде лише на перший поверх.
Мій сімейний лікар приймає на другому поверсі, куди людина на кріслі колісному потрапити не може. Тож, спочатку потрібно знайти когось, хто допоможе скористатися платформою, потім попросити, щоб лікаря покликали, а далі… чекати.
Чекати під сходами!!!!!!
Саме там я знаходився, поки лікар мав можливість спуститися. Поруч молодший медичний персонал мив ці ж сходи, а я весь цей час відчував себе людиною, яка всім заважає… Відверто кажучи, це було принизливо. Не такими мають бути відчуття людини, яка прийшла отримати медичну допомогу.
Після цього почався наступний етап… У закладі є кабінет для прийому маломобільних пацієнтів, який знаходиться саме на першому поверсі! Здавалося, ось вирішення проблеми!!! Але саме зараз цей кабінет був зайнятий іншою категорією пацієнтів! Тож мене повели шукати інше приміщення.
Ним виявився ізолятор, який більше нагадував склад медичного обладнання, ніж лікарський кабінет. Неприємний запах, захаращене приміщення, брудні поверхні… На жаль, не зробив фотографій, але враження залишилися не з найкращих…
Лікар зробив усе можливе в тих умовах: оглянув мене, виміряв тиск, надав консультацію. До самих медичних працівників у мене немає претензій. Вони намагалися знайти вихід із ситуації.
Але після огляду квест не завершився… Знову чекання під сходами, поки лікар внесе інформацію до електронної системи, потім платформа, двері, той самий поріг. Знайшов трохи зручніший з’їзд, але й там мене вже чекала… велопарковка.
Найбільше вразив не сам прийом, а рівень так званої «безбар’єрності» закладу.
Я пишу про це не для того, щоб звернути увагу на проблему, яка значно глибша. Вона полягає в організації простору та відсутності реальної безбар’єрності.
Безбар’єрність — це не встановити платформу «для галочки» чи відзвітувати про її наявність. Це створити маршрут, яким людина може самостійно, безпечно та гідно дістатися до будь-якого кабінету, отримати медичну допомогу без принижень, без необхідності просити сторонню допомогу та без відчуття, що вона створює комусь незручності.
Найбільше засмучує навіть не відсутність доступності, а те, що після всіх розмов про безбар’єрність, державних програм і публічних заяв, я щиро вірив, що медичні заклади вже стали прикладом змін. Мабуть, сьогодні мені просто «пощастило» потрапити до тих самих 10%, які ще чекають на ці зміни.
Щиро сподіваюся, що керівництво закладу зверне увагу на описані проблеми. Адже доступність медичних послуг — це не привілей. Це базове право кожної людини!!!”
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації