14 липня 2026 року о 18:00 у Житомирі відбудеться презентація книги відомого українського політика, державного діяча та безпосереднього учасника історичних переговорів про ядерне роззброєння України Юрія Костенка — «Як Україна втратила ядерну зброю».
Захід проходитиме у Виставковому залі художників за адресою: м. Житомир, вул. Театральна, 8.
Напередодні візиту, журналісти сайту «Zhytomyr.city» поспілкувалися з паном Юрієм телефоном. До вашої уваги текстова версія.
Про діяльність Української народної партії в умовах війни
Олексій Кузьменко: Пане Юрію, доброго вечора! Перш за все, хотілося б дізнатися, чим ви зараз займаєтеся. Чи існує сьогодні Українська народна партія і чи веде вона активну політичну діяльність?
Юрій Костенко: Я відновив своє головування в Українській народній партії (УНП). Якщо говорити про партію як про повноцінну політичну силу в нинішніх реаліях, то, на превеликий жаль, більшість наших активістів на місцях сьогодні воюють на фронті, багатьох уже немає серед живих.
Через це фактична діяльність партії зараз зосереджена на моїх особистих поїздках, зустрічах із громадами та медіаактивності. Моя мета — популяризувати програмні ідеї УНП та роз’яснювати, якою має бути державна політика, щоб забезпечити інтереси громадян: робочі місця, високі соціальні стандарти та швидке повоєнне відновлення.
Також значна частина моєї роботи присвячена культурній та історичній дипломатії. Ми розповсюджуємо правдиву інформацію про події, які передували нинішній широкомасштабній агресії Росії. Зокрема, йдеться про мою книгу «Історія ядерного роззброєння України», яка вийшла ще у 2015 році. Гарвардський університет уже двічі перекладав її англійською мовою. Наразі завершується переклад старокитайською мовою за ініціативи Тайваню — це дозволить охопити аудиторію всього Тихоокеанського регіону. Це і є ключові пріоритети моєї роботи та діяльності партії на сьогодні.
Ядерна зброя як фактор стримування
Олексій Кузьменко: У своїх інтерв’ю ви послідовно стверджуєте, що повномасштабна війна Росії проти України не почалася б, якби наша держава зберегла свій ядерний потенціал. Чому ви в цьому так упевнені? Адже зараз наявність ядерного арсеналу в РФ не стримує українську армію від ударів по військових об’єктах на території Росії.
Юрій Костенко: Це не просто моя особиста позиція, а висновок із глибокого аналізу світової політики та систем колективної безпеки.
В історії людства була лише одна реальна спроба використати ядерну зброю з військово-політичною метою — це Карибська криза 1962 року, коли СРСР таємно розмістив на Кубі свої оперативно-тактичні ракети. Світ тоді опинився за крок до глобальної катастрофи, але завдяки потужним протестам та дипломатичним зусиллям ядерної війни вдалося уникнути. З того часу провідні держави світу чітко усвідомили: ядерна зброя є виключно інструментом стримування аргесії, а не засобом для нападу.
Коли у 2022 році Путін намагався шантажувати світ і мав наміри застосувати тактичну ядерну зброю на полі бою в Україні, навіть найближчі партнери Кремля — Китай та Індія, які є ядерними державами, — жорстко зажадали від нього припинити цей шантаж. Будь-яке реальне використання такої зброї автоматично втягує у конфлікт інші ядерні держави, що означатиме кінець людської цивілізації.
Світова практика доводить: саме ядерний статус убезпечує країни від масштабного вторгнення. Це свого часу продемонстрував Ізраїль, а згодом — Північна Корея, Індія та Пакистан.
Здача Україною третього у світі ядерного потенціалу без надання нам реальних, юридично зобов’язуючих гарантій безпеки, та ще й передача цих матеріалів до рук Росії, яка завжди загрожувала нашій незалежності, стала стратегічною помилкою. Нас позбавили головного фактора стримування, що зрештою і призвело до сьогоднішньої трагедії — масштабної війни, ядерного шантажу на захоплених АЕС та нищення цивільної інфраструктури. Проте я переконаний, що Росія не наважиться застосувати ядерну зброю проти нас, оскільки світова спільнота цього не дозволить.
Втрачений шанс на інтеграцію в НАТО у 1990-х роках
Олексій Кузьменко: Якщо усе було настільки очевидно, чому Україна на початку 1990-х років не скористалася політичними можливостями та не інтегрувалася до НАТО, щоб захистити себе?
Юрій Костенко: Питання потрібно розглядати в контексті рішень, які тоді ухвалював український парламент. У квітні 1992 року Верховна Рада затвердила чітку стратегію: Україна задекларувала намір рухатися до безядерного статусу, але виключно за виконання кількох обов’язкових умов.
- По-перше, фінансове забезпечення. Ліквідація ядерного арсеналу — це колосально дорогий процес, який вимагав десятків мільярдів доларів. У бюджеті новоствореної держави таких коштів не було.
- По-друге, технологічні виклики. На той час у світі взагалі не існувало безпечних технологій для утилізації рідкого палива міжконтинентальних ракет (гептилу та амілу), які є високотоксичними бойовими хімічними речовинами. Не було й технологій для ліквідації твердопаливних ракет СС-24 виробництва нашого «Південмашу».
- По-третє, юридичні гарантії. Повне роззброєння мало відбутися лише в обмін на чіткі, юридично зобов’язуючі гарантії національної безпеки від провідних держав.
Оцінивши цю позицію парламенту, Сполучені Штати Америки 15 грудня 1992 року надіслали президенту Леоніду Кравчуку офіційний дипломатичний меседж. США висловили повну готовність фінансувати процес роззброєння, надати технологічну допомогу, а головне — замість ядерної зброї запропонували Україні членство в НАТО.
Чому стратегія парламенту була провалена виконавчою владою
Олексій Кузьменко: Виходить, у нас був абсолютно правильний план дій, схвалений парламентом. Чому ж виконавча влада пішла зовсім іншим шляхом?
Юрій Костенко: Ядерний арсенал — це не лише зброя, це астрономічні матеріальні цінності, створені працею українського народу, зокрема нашим урановим виробництвом у Жовтих Водах. Тому розпоряджатися цим майном мав право виключно парламент. Верховна Рада визначила: ядерні матеріали не повинні безкоштовно передаватися іншій державі; їх мали переробити на паливо для наших власних АЕС. Американська корпорація General Atomics навіть пропонувала створити для цього спільне підприємство в Україні.
Ця стратегія Верховної Ради могла відкрити нам двері до НАТО, Європейського Союзу та забезпечити реальне стратегічне партнерство зі США. Але план був повністю зірваний виконавчою владою.
Причина криється у сутності тогочасної політичної верхівки. Після проголошення Незалежності та референдуму 1991 року сама система влади в країні не змінилася. Президентом став Леонід Кравчук — колишній головний ідеолог ЦК КПУ. У Верховному Раді залишалася стара комуністична більшість, адже дострокові парламентські вибори тоді так і не провели.
В уряді 1992 року представників опозиції було лише троє: академік Ігор Юхновський (який пішов у відставку за пів року), Віктор Пинзеник, який відповідав за економіку, та я — мені формально доручили Міністерство охорони довкілля, але фактично я керував напрямом ядерної політики. Решта міністерств та відомств залишалися під контролем старої номенклатури. Наприклад, Службу безпеки України очолював кадровий генерал КДБ Євген Марчук.
Ця стара номенклатурна виконавча влада ментально залишалася залежною від Москви. Замість того, щоб впроваджувати державницьку стратегію парламенту, яка захищала національні інтереси та інтегрувала Україну в західні структури безпеки, вони обрали шлях беззастережних поступок Кремлю. Результатом цієї бездіяльності та політичної короткозорості й став Будапештський меморандум, наслідки якого ми розгрібаємо сьогодні.
Про Будапештський меморандум та реакцію МЗС України
Олексій Кузьменко: Тобто, якщо я правильно розумію, нам треба було рухатись цим шляхом до безядерного статусу, але ми обрали не той шлях, який був правильний?
Юрій Костенко: Ми не те щоб обрали не той шлях, а… виходячи з того, що рішення щодо ядерного роззброєння ухвалював парламент як законодавчий орган, то ті рішення, які він ухвалював, зокрема, які я щойно цитував, — це та дорога, якою мала іти виконавча влада.
Але що відбулося натомість? Я хочу наголосити, що так званий Будапештський меморандум насправді писався в Кремлі. Після того, як Сполучені Штати запропонували нам членство в НАТО в обмін на роззброєння, українська делегація Міністерства закордонних справ через два тижні поїхала до Вашингтона. Очолював її тодішній перший заступник міністра Борис Тарасюк.
І ось там, у Держдепартаменті США, українські дипломати почали вимагати не членства в Альянсі, а якихось «паперових» обіцянок щодо нашої безпеки. Як писала тоді американська преса, делегацію тричі відправляли назад ні з чим. Американці просто не могли збагнути: як можна проміняти членство в НАТО, яке реально захищає країну всією своєю потужністю (і в першу чергу — ядерною парасолькою США), на якісь паперові запевнення?
Проте українська делегація пояснила, що такі паперові запевнення їм потрібні лише для того, щоб змусити народних депутатів у Верховній Раді проголосувати за ратифікацію Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СТАРТ-1). Лише після цього американці погодилися, мовляв, якщо вам так треба — немає питань.
Тому всі притомні політики, а особливо юристи, чітко розуміли: те, що відбулося в Будапешті під диктовку Кремля — це не гарантії безпеки. Це виключно політичні запевнення щодо підтримки України у разі агресії. Що, власне, ми й побачили, зокрема у 2022 році, коли країни-підписанти (США та Велика Британія) почали консультувати Україну та ініціювали створення формату «Рамштайн» як системи підтримки для відсічі російській агресії.
Але говорити, що Будапештський меморандум міг гарантувати нам безпеку — це абсолютно не відповідало дійсності. Юристи МЗС, знаючи це, все одно дали рекомендації тодішньому президенту Кучмі підписати цей документ.
Позиція Леоніда Кучми та його оточення
Олексій Кузьменко: Тобто Леонід Кучма та його оточення чудово знали, що цей документ не є дієвим, і що це просто папірець?
Юрій Костенко: Звичайно. Ба більше, сам Кучма у своїх мемуарах згадував промовистий епізод. Під час саміту в Будапешті до нього підійшов тодішній президент Франції Франсуа Міттеран і прямо сказав: «Не підписуйте цей документ, бо це не гарантії безпеки. Вас обдурять». Це прямі слова, які Кучма сам навів у своїх спогадах про той епізод.
Чому ж українська виконавча влада керувалася не рішеннями власного парламенту, а настановами Кремля? Відповідь дуже проста: кремлівський менталітет нікуди не зник у керівництва держави й після проголошення Незалежності. Усі державні інституції залишилися практично без кадрових змін.
На відміну від посткомуністичних країн, як-от Польща, Чехія чи країни Балтії, де повністю змінили систему влади, сформували нову парламентську більшість, уряд та силовий блок із представників демократичних сил, в Україні цього не відбулося. Як наслідок, виконавча влада діяла всупереч рішенням українського парламенту та фактично в інтересах Кремля, що й призвело до передачі третього за потужністю ядерного потенціалу світу до рук Росії.
Я вважаю, що парламентська комісія — якщо не цього скликання, то наступного — має нарешті створити спеціальну слідчу комісію, яка дасть остаточний правовий вердикт цим подіям. Ми повинні чітко з’ясувати, що відбулося у ті роки і чому ми сьогодні маємо широкомасштабну агресію Росії проти України. Усі юридичні матеріали щодо цього я зібрав у своїй книзі «Історія ядерного роззброєння України».
Реакція українського політикуму на розслідування
Олексій Кузьменко: Тобто, по суті, Кучму мали б звинуватити у державній зраді, як і тих, хто брав участь у підписанні?
Юрій Костенко: Це вже справа правоохоронних та судових органів, які для цього створені й покликані працювати. Моя місія як дослідника та очевидця — максимально зібрати документи, описати, як усе відбувалося, і зафіксувати це для історії.
Я видав цю книгу ще у 2015 році. Як я вже казав, її вивчають на Заході у дипломатичних та аналітичних колах, студенти досліджують її на курсах політології. А от у нас, коли я після виходу книги запропонував її народним депутатам у Верховній Раді, вони купили аж… два примірники.
Колишній керівник нашого секретаріату фракції, який передавав книги до книжкової лавки Верховної Ради, сам був шокований абсолютною байдужістю наших тогочасних депутатів до цієї доленосної теми. Я також передавав цю книгу всім президентам України з особистими підписами.
Чи є книга у Володимира Зеленського
Олексій Кузьменко: Тобто у Зеленського також є ця книга?
Юрій Костенко: Принаймні, я її передавав. Я особисто просив тодішнього секретаря РНБО Олексія Данілова, якого знаю багато років, щоб він передав книгу особисто в руки. Данілов запевнив мене, що перенаправив її керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку. Чи дійшла вона безпосередньо до Президента — цього я вже проконтролювати не можу.
Чи потрібне Україні НАТО, і яка альтернатива?
Олексій Кузьменко: Пане Юрію, зараз дуже багато говорять про нові гарантії безпеки для України, знову згадують Будапешт. Чи варто нам взагалі сподіватися на такі гарантії? Як зробити так, щоб не наступити вдруге на ті самі граблі? І чи взагалі нам потрібне НАТО, адже Альянс зараз переживає не найкращі часи, враховуючи заяви Дональда Трампа про можливе виведення американського контингенту з Європи? Можливо, варто створювати якісь нові союзи?
Юрій Костенко: Гарантією української безпеки, як показує нинішня війна, є насамперед її власна економічна та військова міць. Це класика для будь-якої держави. Якщо країна не має потужної економіки, здатної фінансувати все необхідне для Збройних Сил, її ніхто не врятує. Винятком є хіба що колективні системи безпеки.
У Європі такою системою є Північноатлантичний блок (НАТО), де країнам-членам гарантується захист з боку США та їхньої ядерної парасольки. Наразі американський ядерний потенціал все ще значно переважує сили Росії, Китаю чи інших диктатур. У цьому й полягає суть колективної безпеки.
Але ви абсолютно праві: сьогодні Сполучені Штати помітно зміщують свої безпекові пріоритети. Вони поступово концентрують зусилля на балансуванні сил із Китаєм у Тихоокеанському регіоні, а не на Європі.
І ось тут на сцену має вийти Європейський Союз. Це сукупність країн із населенням близько пів мільярда людей, чия спільна економіка цілком дозволяє фінансувати та розробляти власні європейські системи захисту від російської загрози, зокрема й від потенційного ядерного удару.
Європейська ядерна парасолька та роль України
Олексій Кузьменко: Тобто ви бачите Україну частиною саме такої суто європейської системи?
Юрій Костенко: Саме так. У цій новій структурі, яку я називаю «європейською ядерною парасолькою» (як для членів ЄС, так і для європейських членів НАТО), для України є надзвичайно гідне та унікальне місце.
- По-перше, це наші балістичні носії. Україна має унікальний досвід розробки ракет, які ми свого часу створювали на «Південмаші». Таких технологій тривалий час не мав ніхто у світі. У нас досі залишаються висококласні конструктори та фахівці. Опираючись на новітні технології, ми спроможні розробляти нові типи носіїв для створення загальноєвропейської ядерної парасольки без безпосередньої американської допомоги.
- По-друге, це ядерні матеріали. Україна володіє колосальною кількістю відпрацьованого ядерного палива. Сьогодні, коли Договір про нерозповсюдження ядерної зброї практично перестав ефективно працювати (після початку російської агресії вже понад 40 країн світу, включно з демократичними, як-от Японія, оголосили про старт або перегляд своїх військових ядерних програм), ми маємо величезний ресурс. Світ побачив крах Будапештського меморандуму, жахнувся і почав стрімко озброюватися.
Тому наше місце в майбутній системі безпеки — це участь у європейському ядерному стримуванні. І я не обов’язково називав би це класичним членством у НАТО.
Зараз активно формуються нові блокові союзи, які на європейському континенті можуть виконувати оборонну роль значно ефективніше за американців. Це стосується насамперед держав, які безпосередньо межують із Росією.
Йдеться про так звану Балто-Чорноморську смугу безпеки, куди Україна увійде обов’язково. Це і спільна ядерна парасолька, і новітні системи протибалістичного захисту (про що, до речі, вже йшлося в Анкарі на саміті НАТО).
Враховуючи наш колосальний і унікальний досвід ведення сучасної війни проти Росії, якого не має жодна інша країна світу, саме Україна має стати архітектором цієї нової системи європейської безпеки. Нам потрібно припинити постійно благати про допомогу Сполучені Штати чи сподіватися на зміну чергової адміністрації у Вашингтоні. Європа та Україна разом мають абсолютно весь необхідний потенціал для самозахисту.
Інтерв’ю провів журналіст Олексій Кузьменко
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації