Український національний синьо-жовтий прапор всупереч жорсткому тиску тодішньої російсько-радянської компартійної влади замайорів над Житомиром 13 червня 1990 року, за рік і два місяці до проголошення незалежності України.
На той час України як незалежної держави ще не було. Окупована в 1920-х роках червоною Росією і позбавлена незалежності, Україна називалася тоді Українською Радянською Соціалістичною Республікою, скорочено УРСР, чи Українська РСР. Найважливіші сторони її життя керувалися Росією, із Москви.
Та Російська Імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом (СРСР), вже не була такою сильною, як раніше. Під тиском зовнішніх і внутрішніх чинників вона змушена була йти на політичні поступки і демократичні зміни: впроваджувати «гласнісь», запроваджувати виборність, починати «перестойку» в економіці…
В Україну з російсько-радянських таборів повернулися і продовжили свою боротьбу за державну незалежність політичні в’язні – Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло і Богдан Горині… В Житомир повернулися Сергій Бабич, Василь Овсієнко, Анатолій Шевчук…
Своєю незламною позицією вони разом із іншими державниками і націонал-демократами надихали до боротьби за демократію і незалежність мільйони українців. Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за українську мову, відродження духовності, за демократичний закон про вибори, скидали із себе російсько-комуністичну облуду.
В 1989 році Житомир став одним із перших серед міст колишньої Радянської імперії, де розгорнулась і закінчилась тріумфальною перемогою гостра боротьба житомирян проти всевладдя партійної номенклатури КПРС: всупереч брутальному тиску, 90,4% житомирян, які взяли участь у перших демократичних виборах, проголосували за «свого кандидата»— житомирську журналістку Аллу Ярошинську, що стало найвищим рівнем підтримки виборців серед усіх 750 обраних депутатів З’їзду народних депутатів СРСР – формально вищого органу державної влади тодішнього СРСР.
Як наслідок народного підйому, на початок 1990 року в Житомирі вже не існувало жорсткої суспільно-політичної та ідеологічної монополії керованої із Москви КПСС, в якої знаходилась тоді абсолютна влада. Поряд з нею діяла Житомирська організація «Громадянський фронт», яку очолювали співголови Яків Зайко, Віталій Мельничук, Олександр Сугоняко; згуртована і сильна організація Української Гельсінської Спілки (УГС), очолювана дисидентом політв’язнем російсько-радянських таборів Василем Освієнком та колишнім офіцером спецназу Валерієм Колосівським, очолювана Святославом Васильчуком та В’ячеславом Діхтієвським Житомирська організація Народного руху.
Саме тому, коли у березні 1990 року в Житомирі відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР та до місцевих рад, на них від Житомира до Верховної Ради у жорсткому протистоянні з компартійними кандидатами в усіх трьох виборчих округах міста перемогли антикомуністичні кандидати: Яків Зайко, Олександр Сугоняко та Віталій Мельничук, висунуті кандидатами в народні депутати трудовими колективами міста й активно підтримані житомирянами. Всі троє у Верховній Раді увійшли до Народної Ради – національно-демократичної, антикомуністичної опозиції, яка внесла ключовий вклад в ухвалення Декларації про державний суверенітет України, проголошення незалежності України та становлення суверенної Української держави.
Крім того, на виборах до обласної ради практично у всіх територіальних округах міста Житомира перемогу отримали представники національно-демократичних сил (однак абсолютна більшість в обласній раді, як і раніше, була в комуністів за рахунок сіл і районів області).
Водночас найбільшу перемогу національно-демократичні сили міста отримали на виборах до Житомирської міської ради. Там ортодоксальні комуністи після 70‑річного тотального панування опинилися в меншості й змушені були поступитися більшості, обраній житомирянами, яку склали депутати від Громадянського фронту, Народного руху України, УГС й інших національно-демократичних сил міста та демократичного крила компартії.
На першому своєму засіданні новообрана Житомирська міська рада 2 квітня 1990 року обрала мене Головою Житомирської міської Ради. Моїм суперником був другий секретар міському КПСС, який набрав значно менше голосів.
Вперше за 70 років найвищою посадовою особою міста Житомира – Головою його Ради став не комуніст, на якого разом із новообраною Радою і випала відповідальність за долю міста у той непростий час.
Поруч із повсякденними питаннями життєзабезпечення міста: тепло, вода, дороги, будівництво та інше поставали питання боротьби за державну незалежність та сприяння процесам національно-демократичного визволення України від цупких лап Російської імперії. Одним із таких питань було питання національної символіки: прапор, герб, гімн, повернення святинь віруючим, історичних назв вулицям міста… Та особливе місце зайняв тут ПРАПОР.
Сучасна історія українського прапора в Житомирі
«Державними» (в лапках) прапорами Української РСР на той час були криваво-червоний (СРСР) і червоно-синій (УРСР). Український синьо-жовтий національний прапор був під забороною, за його використання людей арештовували, били, саджали в тюрму, висилали в табори російської Сибірі.
Вперше в наш час на публічному заході в Житомирі в травні 1989 року український прапор підняв активний член УГС Валерій Колосівський “на горбах” за підвісним мостом, за річкою Тетерів, де щотижня збиралися активісти клубу «За перебудову!», Громадянського фронту, УГС, Народного Руху. Як тільки прапор замайорів над головами людей, присутні міліціонери та КГБ-істи в цивільному кинулись виривати його, але люди прапор не віддали. Від негайного арешту Валерія врятувала лише присутність на зібранні народного депутата СРСР Алли Ярошинської, яка заступилась за нього перед міліцією.
В подальшому синьо-жовтий український прапор не раз піднімався там же, «на горбах», і щоразу людей переписували, викликали на допити. Для декого це стало фатальним – після «бесіди» в обласному управлінні міліції помер по дорозі додому Євген Меленівський, член Народного Руху. Іншим погрожували, оббріхували, створювали проблеми на роботі, у навчанні, із житлом…
Масове застосування української національної символіки в Житомирі сталося 21 січня 1990 року в день проведення живого людського «Ланцюга єдності». Ланцюг людей протягнувся від Івано-Франківська через Львів до Києва через Житомир, і проводився у видатну дату – День Соборності – проголошення Акта Злуки (об’єднання) Західно – Української Народної Республіки і Української Народної Республіки в 1919 році в єдину Українську державу. Це був також і День проголошення державної незалежності України 21 січня 1918 року.
Надалі українська національна символіка все ширше застосовувалась у місті на різних публічних заходах, про що читаємо у розсекречених архівах спецслужб.
А пізно ввечері 22 квітня 1990 року двоє молодих хлопців Володимир Дубовик та Віктор Корнійчук із села Високе Черняхівського району Житомирської області таємно встановили український прапор над будинком прокомуністичної обласної Ради. Прапор простояв недовго, «стражі закону» його швидко зірвали, а мужніх хлопців міліція знайшла. Їх судили «найсправедливішим» у світі радянським судом, і кожен отримав два роки тюрми. Таким чином, у тому довгому переліку людей, яких радянський режим знищив чи засудив за «український націоналізм», ці хлопці вже за часів горбачовської перебудови СРСР поповнили той список. Де сьогодні ці мужні чоловіки? Знайти їх, подякувати, нагородити від імені України – обов’язок влади та громадськості.
24 травня 1990 року: історичне рішення Житомирської міської ради
На початку травня 1990 року, співголови міської координаційної ради Народного руху Святослав Васильчук, Вячеслав Діхтієвський та Валерій Колосівський звернулися до мене, як Міського голови, з листом, де запропонували Міській раді ухвалити рішення, яке б дозволяло на території міста вільне використання української національної символіки (прапор, герб-тризуб та гімн «Ще не вмерла України…»). В цей же час, депутат міськради Олександр Козицький привіз зі Львова копію рішення Львівської міськради про використання національної символіки, ухвалене 3 квітня 1990 року. Та одна справа Львів з його національним піднесенням того часу, а інша справа – Житомир того часу. Потрібно було ретельно готувати власне рішення і працювати із депутатами та міською громадою. Я доручив депутатським комісіям і юридичному відділу Міськради, очолюваному українським патріотом Володимиром Гарбузом, готувати питання національної символіки до розгляду на сесії Ради.
24 травня 1990 року сесія Житомирської Міської ради після ґрунтовного обговорення ухвалила історичне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира».
Цим рішенням дозволялося у місті вільне використання організаціям, установам та громадянам синьо-жовтого українського прапора, герба Тризуб і виконання гімну «Ще не вмерла в Україні ні слава ні воля».
Особливість рішення була в тому, що ухвалювалось воно всупереч діючій тоді радянській владі, але з думкою про майбутню незалежну Україну. Цей факт виразно підкреслили два виступи на сесії «не депутатів». Першим був запрошеного мною від імені Ради доктор історичних наук Володимир Сергієнко, уродженець Ружина Житомирської області, який розповів про справжню, нефальсифіковану історію українського прапора і герба. Думаю, що його виступ суттєво додав голосів «за». І другим був виступ «незапрошеного», але за посадою присутнього на сесії (такий тоді був порядок) заступника обласного Прокурора Олександра Шадури, який назвав наше рішення антирадянським, провокаційним, незаконним і додав, що разі його ухвалення Радою, він буду першим, хто візьме автомат і стрілятиме. Його погрозу вислухали, але не дослухались…
Зразу ж після ухвалення рішення депутати міської Ради – Олександром Козицький, який ніс прапор та Анатолій Шевчук, а також Святослав Васильчук – депутат обласної Ради від міста Житомира – під оплески переповненого залу і сотень людей на вулиці біля Міськради, куди велась пряма трансляція сесії, внесли національний синьо-жовтий прапор і передала його мені. Я прийняв Український прапор, підняв над головою і встановив в Президії Ради. З того часу Український прапор, який «не був тут» 70 років із 1920 до 1990 року, завжди в залі Житомирської міської Ради.
Цікавий епізод про цю подію кілька років тому розповів мені колишній співробітник української служби Радіо «Свобода» в Мюнхені Андрій Гайдамака. Коли із Житомира повідомили в Мюнхен на українську службу Радіо «Свобода» про цю подію (як потім я з’ясував, зробив це Валерій Колосівський) керівник Української служби Радіо Свобода в це не повірив: «Та ні, не може бути! Якби це Рівне, Луцьк, в кращому разі Хмельницький… Але щоб Житомир- не може бути такого». Та перевірка, проведена за його дорученням підтвердила – «Таки Житомир!» І в той же день, 24 травня 1990 року із вечірнього випуску Української служби Радіо «Свобода» із Мюнхена про цю подію довідався весь світ.
Житомирська міська рада також направила до Верховної Ради звернення про необхідність рішення щодо використання української національної символіки на території України, яку тоді називали Українською РСР. Цікаво, що Верховна Рада ухвалила рішення, яким визнала національний синьо-жовтий стяг Державним прапором України аж 28 січня 1992 року, на рік і вісім місяців пізніше Житомирської міськради. Воістину, як казав класик: «Революції здійснюються в столицях, але готуються у містах!»…
Також Рада доручила комісії міськради на підставі герба Житомира, дарованого місту в 1444 році Великим князем Литовським Казміражем Ягайловичем, розробити разом із фахівцями ескіз гербу нової форми для затвердження Радою. Невдовзі було оголошено конкурс, на якому перемогу отримала робота із відновлення історичного герба, виконана Народним художником України Василем Кондратюком. Саме його художню пропозицію і було невдовзі затверджено Радою як Герб міста Житомира. І сьогодні місто має власний справжній Історичний герб, а не скляну колбу на синьому фоні, якою в радянські часи був, із дозволу сказати, «герб» Житомира. Гордий, що під рішенням Ради про використання національної символіки та рішенням про герб міста, стоїть мій підпис.
Прапор над вежею Міською ради
На тій же сесії 24 травня 1990 року постало питання і про встановлення українського прапора над будинком міськради. Викликаний мною прямо на сесію завідуючий господарством міськради попросив часу для вирішення технічних питань на даху міськради, оскільки потрібно було, не зачіпаючи радянського прапора (ми тоді жили в СССР) зробити окремий флагшток українському. Сесія погодилась з його аргументами, але цим потім скористався Обком компартії для боротьби проти встановлення прапора над міською ратушою.
На той час між головою Ради і самою Радою існував орган, що називався Президією. Саме через неї й почалося блокування рішення Ради. Боротьба за встановлення прапора йшла кілька тижнів. А тим часом хлопці із заводу «Верстатів-автоматів» робили флагшток, всю необхідну оснастку, а робітник заводу Михайло Двернік із шматка латуні вручну випиляв тризуб і встановив на флагшток. До речі цей же флагшток і тризуб до цього часу на міської ратуші, ось уже 35 років.
І от, нарешті, ввечері 13 червня 1990 року Президія прийняла рішення про встановлення українського прапора над будинком Житомирської міської Ради.
Прапор встановлювали депутати міськради Олег Хамайдюк, Михайло Дверник, Анатолій Шевчук, депутати облради Святослав Васильчук, В’ячеслав Діхтієвський, Михайло Сидоржевський, а також Олександр Вєтошкін, Юрій Болобан, Володимир Кравчук, Андрій Мельничук, Іван Лавриненко… Роботи було багато і хлопці почали її ще о 18 годині: зробили глибокий шурф в столітній цегляній стіні фронтону, встановили та міцно закріпили флагшток…
І ось о 23 годині 13 червня 1990 року синьо-жовтий український національний прапор замайорів над містом!
На час, коли сталася ця подія, національні синьо-жовті прапори майоріли лише над ратушами п’ятьох міст Галичини таких як Стрий (із 14 березня 1990р.), Тернопіль (з 23 березня 1990р.), Дрогобич (з 2 квітня 1990р.), Львів (з 3 квітня 1990р.) і Івано-Франківськ (з 15 квітня 1990р.). Та одна справа Галичина, із її величезним національно-демократичним піднесенням того часу, а інша справа Житомир… І все ж, саме Житомир став першим містом за межами Галичини, першим містом Наддніпрянської та Східної України, де використання національної символіки було узаконено спеціальним рішенням міської Ради і над ратушою якого всупереч тотальному тиску партійно-державної машини правлячої російсько-радянської КПСС розвівався прапор майбутньої незалежної України.
І сталася ця подія ще до прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), за рік і три місяці до проголошення Акта про державну незалежність України (24 серпня 1991 року), в умовах тодішнього радянського режиму, коли правдивої інформації про справжню історію українського прапора, історію Житомира та України майже не було, або ж вона була схована «за сімома печатками».
Історія розпорядилась так, що сталося це через 70 років після того, як 12 квітня 1920 року українське військо залишило місто і в Житомир увійшли червоні банди Котовського На 70 років місто опинився під російсько-радянським червоним прапором.
І от дехто уже ввечері 13 червня, а більшість житомирян – вранці 14 червня 1990 року, побачили над міською ратушою синьо-жовтий український національний прапор.
Як це сприйняли житомиряни і компартійна влада
Більшість житомирян раділа і підтримувала рішення Ради, та були й такі, хто не тільки злісно шипів, але й писав мені, як голові Ради, анонімні листи з погрозами («Мы тебя и твоих детей, Бандера и Петлюра, еще достанем…»).
Якась «тайно образованная группа в 21 человек «За интересы Советской Украины»» написала «Ультиматум» із погрозою висадити в повітря будинок Ради, «если за неделю желто-голубой флаг не будет снят. Новейшие средства и технологии обеспечены. Преград для нас не существует»…
Довелось звертатися в Обласне управління радянської таємної служби КГБ із вимогою взяти під охорону будинок Міської ради, якому загрожує терористичний акт. Підписуючи лист керівнику Житомирського обласного управління КГБ, я чудово розумів, шо саме вони і керують цими доморощеними «терористами», та вирішив звернутися, щоб вони «знали, що і ми все знаємо». Їм це не сподобалось, та мусіли реагувати, звісно ж, суто формально.
І потім майже кожну ніч, поки ми не організували власну охорону, прапор зривали (як тепер з’ясувалось, робила це сама міліція на вимогу обкому КПСС). Та ми знову і знову встановлювали його. Незважаючи на погрози, шантаж, суди, прокурорські подання ми вистояли – синьо-жовтий український національний прапор залишився на міській ратуші!
Ну і ще прокурорські подання, суди… Володимир Гарбуз в судах півтора роки відстоював рішення Ради про Прапор і лише після проголошення незалежності суд таки визнав його законним.
Синьо-жовтий стяг –символ Гідності і Державності
Встановлення українського Прапора над Житомирською міською радою 35 років тому мало величезне політичне, моральне, юридичне та психологічне значення.
Було встановлено символ, який фактично засвідчував зміну влади.
І хоч реальна влада ще знаходилась в руках КПСС і КГБ із центром в Москві, і до проголошення незалежності залишалось більше року – прапор над міською ратушою свідчив, що російсько-радянська влада вже не монолітна і «не вічна», як це було 70 років поспіль.
Вперше український прапор в місті був вивішений над органом влади, та ще й радянським органом, інших тоді не було.
Встановлення прапора самою ж міською владою було санкціоноване спеціальним рішенням Ради, тобто український прапор було вивішено офіційно.
Прапор вивішувався не тимчасово, а раз і назавжди, саме з того часу він і майорить над міськрадою.
Синьо-жовтий стяг – святий символ боротьби за Незалежність України. Це символ тисячолітньої традиції українського державотворення.
Коли воїни в давні часи приступом брали фортецю і встановлювали над нею прапор, то вуличні бої в місті ще продовжувалися. Але вже висів символ, який демонстрував безглуздість подальшого спротиву. При втраті прапора військова частина розформовується.
У битвах на Синіх Водах (1362 рік), під Грюнвальдом (1410 рік) та Оршею (1514 рік) хоругви українських лицарів були синіх і золотих барв.
Під цим прапором боролися Українські січові стрільці, воїни Армії УНР та ЗУНР. 29 квітня 1918 року синьо-жовті прапори на своїх кораблях підняли моряки Чорноморського флоту у Криму. З цим прапором у руках давали відсіч загарбникам українські повстанці 20-х років минулого століття на Наддніпрянщині, січовики Карпатської України та воїни Української повстанської армії.
Як у давнину наші предки захищали від загарбників українську землю, так і сьогодні їхні спадкоємці жертовно боронять рідну Вітчизну від споконвічного ворога – Росії. Сьогодні українські державні прапори майорять на позиціях наших військових на передовій. І обов’язково настане той час, коли над Донецьком, Луганськом, Сімферополем, Севастополем, Новою Каховкою знову буде піднятий стяг України як прапор визволення та повернення до життя у єдиній вільній українській родині!
Віталій Мельничук
Перший обраний Житомирський міський голова,
Народний депутат України першого скликання,
Почесний громадянин міста Житомира
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації