Віталій Мельничук: 36 років тому, 24 травня 1990 року сесія Житомирської Міської ради ухвалила історичне рішення «Про використання української національної символіки на території міста Житомира», яким дозволила вільне використання у місті синьо-жовтого українського прапора, герба Тризуб і виконання гімну «Ще не вмерла в Україні ні слава ні воля». Особливість рішення була в тому, що ухвалювалось воно всупереч діючій тоді радянській владі з думкою про майбутню незалежну Україну і Житомир був четвертим в списку міст України і першим містом в Центральній та Східній Україні, де це сталося.
України як суверенної держави на той час не існувало. Україна (Українська Народна Республіка – УНР) після військової поразки Червоній Росії і окупації нею, називалася Українська РСР і насильно із 1922 року знаходилась у складі тоталітарної російської імперії – СРСР. Всі сторони життя керувалися єдиною партією КПСС та її авангардом КГБ із Москви, процес становлення самостійної української державності лише розпочинався. «Державними» прапорами УРСР були криваво-червоний (СРСР) і червоно-синій (УРСР). Українські національні символи були під забороною, за їх використання людей арештовували, били, саджали в тюрму. Якраз на той час йшов суд в Житомирі над двома хлопцями із села Високе Черняхівського району Корнійчуком і Харченком за встановлення українського прапора над будинком облради, згодом хлопців засудили до двох років тюрми. До проголошення Незалежності залишався один рік і три місяці…
Розуміючи складність і водночас важливість такого рішення, ми дуже серйозно готувались до його ухвалення: вивчили рішення Львівської, Тернопільської, Івано-Франківськоі міськрад, які вже ухвалили рішення про український прапор і встановили синьо-жовті прапори над своїми Радами. Та одна справа Галичина з її національним піднесенням того часу, а інша справа – Житомир з украіноненависником першим секретарем обкому Компартії Владіміром Фьодоровим -«господарем області» і пʼятою російською колоною в місті того часу. Як Голова міської Ради, я запросив на сесію доктора історичних наук, професора Університету ім. Тараса Шевченка нашого земляка Володимира Сергійчука, працював з усіма депутатами, в тому числі з комуністами, мені активно допомагали члени Руху, УГС, Громадянського фронту: Яків Зайко, Олександр Сугоняко, Святослав Васильчук, Вʼячеслав Діхтієвський, Валерій Колосівський, Олександр Козицький, Юрій Болобан, Анатолій Шевчук, Анатолій Мошковський, Валерій Костюкевич… Володимир Гарбуз, начальник юридичного управління міськради на основі проекту, внесеного від імені Проводу Руху Васильчуком, Діхтієвським і Колосівським, підготував якісне рішення, яке Рада після бурхливого обговорення і доповнення пунктом щодо Герба міста, ухвалила більшістю голосів.
Памʼятаю момент, коли зразу ж після голосування й ухвалення рішення, група депутатів міської Ради на чолі з Олександром Козицьким, під оплески переповненого залу, внесла в зал засідань національний синьо-жовтий прапор . Я прийняв його, підняв над головою,а потім встановив поруч із тодішнім «державним» в Президії Ради. З того часу український прапор завжди в залі Житомирської міської Ради, а з 13 червня 1990 року – ще і над її вежею.
Цікавий епізод про цю подію кілька років тому розповів мені колишній співробітник української служби Радіо «Свобода» в Мюнхені Андрій Гайдамаха. Коли із Житомира повідомили в Мюнхен на українську службу Радіо «Свобода» про цю подію (як я потім зʼясував, зробив це телефоном Валерій Колосівський) керівник Української служби в це не повірив: «Та ні, не може бути! Якби це Рівне, Луцьк, в кращому разі Хмельницький… Але щоб Житомир- не може бути такого». Та перевірка, проведена за його дорученням підтвердила – «таки Житомир!»
І в той же день, 24 травня 1990 року із вечірнього випуску Української служби Радіо «Свобода» із Мюнхена про цю подію довідався весь світ.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації