XVIII ст. Стародавньому місту Житомиру вже тісно на Замковій горі. Починають забудовуватись навколишні дороги. Вони розходяться від Замкової гори на всі боки: на Радомишль, Вільськ, Троянов, Станишівку, Крошню, Барашівку, Сінгури.
Згодом ці дороги перетворяться на головні міські магістралі. Вулиць ще немає, крім однієї — Київської (нині Катедральна). Розглянемо історію однієї з цих доріг, позначеної на плані Житомира 1781 як «Дорога на Сінгури».
Сінгури – село нині Житомирського району, відоме з початку XVI століття під ім’ям Рудники. Починалася дорога від вільного тоді від забудови проміжку між міським валом та передмістям. Цей проміжок називався Міським інтервалом (нині Соборна площа). Від Міського інтервалу дорога спускалася до річки Кам’янка з поворотом вліво до місця впадання її в Тетерів, проходила лівим берегом річки Тетерів, а далі бродом через Тетерів у село Сингури. Можливо, на той час на місці броду вже був якийсь примітивний міст. А в якому конкретно місці був цей брід чи міст на правий берег Тетерєва? Відповідь на це питання дає фотографія початку XX століття (імовірно 1908 року) річки Тетерів у районі нинішньої набережної міського парку. На ній ми бачимо мілководдя з піщаними мілинами, на лівому березі вже забудовану колишню Дорогу на Сінгури та дерев’яний місток саме на тому місці, де тепер підвісний пішохідний міст через річку Тетерів. З Житомира через цей місток йшли дороги до села Псищі (нині село Зарічани) та Сінгури. А поряд із містком на правому березі розташувався хутір Бровари, відомий із XVIII століття як населений пункт Житомирського староства. Він тут розташувався не випадково, а тому, що поряд був брід та найближча дорога до міста. За назвою хутора видно, що його мешканці займалися броварським промислом – пивоварінням. А пиво треба було возити річкою на продаж до Житомира. Річка в цьому місці тепер глибша. Її рівень підняли 1930 року, коли збудували греблю для теплової електростанції біля Бердичівського мосту.
Частина дороги на Сінгури проходила трасою давнішої дороги.
Вона йшла від воріт Житомирського замку до водяного млина, що постійно працював, з двома жорнами на річці Тетерів. При млині був ставок. Вона належала замку і згадується в ревізії замку 1545 року: «А дві мілини: одна на річці, на Тетереві, про дві кола, які уставичне меле, а інші – на Кам’яниці, одне коло мучне, інше – ступне, – ті обидва млини замок тягнути. Які стави до тих мельників тепер земні людами своїми разом з міщани гатять і направляють». Цей документ складено письмово-літературною західноросійською мовою Великого князівства Литовського. Млин – млин, коло – млинове кам’яне коло для розмелювання зерен у борошно або крупу (жорнів), став – ставок. Ці слова збереглися у сучасних українській, білоруській та польській мовах. Нині застаріле слово уставічне — постійно, завжди. У XVII столітті, коли кордони Житомира досягли нинішньої вулиці Леха Качинського та нинішньої Соборної площі, ці нові кордони убезпечили насипним земляним валом та глибоким ровом, заповненим водою. В’їжджали до Житомира цією дорогою через ворота з підйомним мостом. Ворота знаходилися з правого боку нинішньої вулиці Леха Качинського приблизно в проміжку між будинками №№ 6 і 8. Частину цієї давньої дороги від в’їзної брами до площі Ринок (нині скверик на Замковій горі) потім назвуть Рибною вулицею, відповідно і ворота Рибними. Така назва говорить про те, що на цій вулиці торгували рибою. Вулиця не збереглася. Вона була повністю зруйнована під час Другої світової війни.
До кінця XVIII століття внаслідок забудови Дороги на Сінгури сформувалися дві вулиці.
Частина цієї дороги від Міського інтервалу до Рибної вулиці при забудові вийшла ширшою за її продовження, і її назвали Широкою вулицею. Решта дороги до переправи на річці Тетерів отримала назву вулиця Шумна. Шум на вулиці створювали підводи, що проїжджали, з рибою, з борошном від водяних млинів, з пивом із хутора Бровари, з продуктами сільського господарства із сіл Псищі та Сіньгури, а також із хуторів лівого берега річки Тетерів (де нині Павликівка та Корбутівка). Все це везли Шумною вулицею на древній Воздвиженський ринок. А потім ці ж підводи з ринку рухалися у зворотному напрямку. Свою особливу думку про Шумну вулицю має житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький. Він вважає, що «ця вулиця… вела “у нікуди”, бо закінчувалася на березі Тетерева. …Отже, Шумна вулиця не закінчувалася на лівому березі Тетерева, а починалася з нього. На її початку, очевидно, діяла своєрідна пристань, на якій з барж та човнів вивантажували товари та вантажі. Уявіть, яким гамором усе це супроводжувалося – ось вам і назва: Шумна» (Енциклопедія «Вулиці Житомира», сторінки 484, 485). Припустити, звісно, можна, що у Житомирі наприкінці XVIII століття (саме тоді дали назву вулиці) була пристань і що по річках Кам’янка і Тетерів ходили баржі, які бурлаки волочили по піщаних мілинах і через греблі водяних млинів. Але чи є цьому хоч якісь документальні підтвердження? І яка потреба була наприкінці XVIII століття возити вантажі до Житомира на баржах та човнах, коли всі населені пункти вже були пов’язані між собою сухопутними дорогами, якими можна було дістатися до Києва через Радомишль і навіть до Криму Чумацьким Шляхом? І як можна погодитися з тим, що вулиця, яка вела до доріг у села Псищі та Сингури, а через Сінгури та до Бердичів, вела “у нікуди”? Прямої дороги до Бердичова тоді ще не було. Сто років ще мине поки що збудують нинішнє Бердичівське шосе 1882 року.
У 1860-х роках збудували дерев’яний міст через річку Кам’янка на Павликівку, щоб мати пряму дорогу до Чудніва.
Міст назвали Чуднівський. Вулиці Широку та Шумну тоді об’єднали в одну вулицю і теж назвали Чуднівською. У другій половині XIX століття колишню дорогу на Петрівську гору назвали Малою вулицею Чуднівською. Відповідно Чуднівську вулицю перейменували на Велику Чуднівську. Звикли до нової назви не одразу. Так, наприклад, у списку вулиць у “Пам’ятній книжці Волинської губернії на 1894 рік” її названо «Чуднівську велику», на 1905 рік — знову «Чуднівську», на 1915 рік — «Чуднівську-Велику», на карті міста Житомира на 1915 рік як і раніше – “Чудновська”. І тільки житомирський поліцмейстер Тіт Іовлевич Вержбицький ще в 1887 році в “Пам’ятній книзі Волинської губернії на 1888 рік” написав чітко – “Велика Чуднівська”, залишивши нам своє враження про неї: “В вищій мірі різкий контраст вулиця з прилеглими до неї: Рибною, Кафедральною, Острозькою та ін вулицями. Ця частина міста складає єврейське гетто. На кожному кроці бруд, сморід, нечистота. Споруди суцільні, скучені, незграбні. Лавки, крамнички, шкапи, ларі тощо. ють на кожному кроці». Згадана тут Острозька вулиця починалася на правій стороні Великої Чуднівської біля в’язниці і, огинаючи її, знову виходила на Велику Чуднівську. Вулиця не збереглася. Є фотографія 1918 року Великої Чуднівської вулиці зі свинею на бруківці, яка підходить як ілюстрація до цього опису вулиці Вержбицьким. Перший поверх двоповерхового будинку на розі з вулицею Малої Бердичівської — суцільні лавки (правий бік фотографії). Взагалі-то на цій фотографії невідомого німецького фотографа, мабуть, спеціально обрано найнепривабливішу ділянку вулиці. На моїй фотографії 1985 року видно цей же будинок з тими ж лавками на першому поверсі перед його зносом.
Серед дев’яти кращих будівель міста станом на 1887 рік Тіт Вержбицький назвав і одну будівлю на Великій Чуднівській вулиці: «займає чільне місце… тюремний замок» (колишня будівля Житомирського монастиря та колегії єзуїтів).
Ця будівля початку XVIII століття, включена історії і архітектури державного значення, дожило до наших днів, але тепер занедбано і руйнується, перетворюючись на руїни, його майже трисотрічну історію я розповів в нарисі «Таємниці Єзуїтського монастиря». закрили, а «в 1841 році розібрали і з цегли збудували будинок на вулиці Чуднівській.» Це написано у польського енциклопедиста Юзефа Кшивицького на сторінці 903 у XIV томі його «Географічного словника Царства Польського та інших слов’янських країн», виданого у Варшаві. Який саме будинок збудували там не вказано, можливо це найближчий до костелу дуже великий Т-подібний у плані триповерховий прибутковий будинок на протилежному боці вулиці в середині кварталу між Малою Бердичівською та Малою Чудновською (нині Дмитром Донцовим) вулицями. По довжині він займав майже весь квартал до вулиці Любарської. За радянських часів його перетворили на житловий будинок комунального типу. Пам’ятаю цей будинок. У свої квартири мешканці піднімалися зовнішніми дерев’яними сходами та галереями, які обліпили весь фасад з боку Малої Бердичівської вулиці. До 1945 року він також перебував у реєстрі пам’яток архітектури державного значення, знесений у 1950-х роках. Фотографії знесеного будинку збереглися. Житомирські краєзнавці називають його «Будинком кармелітів». Взагалі кармеліти оселилися в Житомирі в 1636 році, і після руйнування їхнього монастиря в 1648 році більше в Житомирі не з’являлися. Про походження такої сумнівної назви будинку житомирський краєзнавець Сергій Собчук повідомив: «Говорив із Георгієм Мокрицьким. Ця назва виникла і тиражується із документів 1946—1948-х років міського управління архітектури. Зовні це типова “комуналка”, а не будинок, що має монастирське призначення. У наступні роки не дуже обізнані люди переплутали єзуїтів із кармелітами. Так з’явився “Будинок кармелітів”». Так, багато наплутано із назвами та датами в історії Житомира. Якщо цей будинок справді збудували з цегли розібраного в 1841 році Єзуїтського костелу, то можна припустити, що його то й називали будинком з цегли єзуїтів, або скорочено – “Будинок єзуїтів”. Адже нумерації будинків тоді не було. Кожен будинок мав якесь прізвисько. Тепер на місці знесеного будинку магазин “Еко-маркет” (будинок № 7/2) та житловий дев’ятиповерховий будинок на розі вулиць Малої Бердичівської та Любарської.
На старих фотографіях кінця XIX і початку XX століття видно дуже гарні двох та триповерхові будинки з цікавою архітектурою фасадів.
Кожен із них міг стати пам’яткою архітектури. Це, наприклад, прибутковий будинок Городинського на початку вулиці з лівого боку, де була аптека «міщан Шліоми Зінделєва і Еля Шліомова Трахтенбергів», орендує і упр. Провізор Абрам Ельханович Трубич ». Це зі списку аптек у “Пам’ятній книжці Волинської губернії на 1915 рік”. А поряд Житомирська поштово-телеграфна контора з телефонною станцією (колишній будинок №5). Губернським поштмейстером у ній працював Семен Данилович Шаржинський. У краєзнавців Миколи Костриці та Руслана Кондратюка у книзі «Житомир» на сторінці 125: «С. Шаржинський хоч і був звичайним чиновником, кохався в мистецтві, був особисто знайомий з О.С. Пушкшним, М.В. Гоголем. Коли О. Мокрицький прибув до Житомира перед поїздкою на навчання до Італії, С. Шаржинський узяв його на квартиру». Квартира Шаржинського знаходилася у цьому ж будинку контори. Аполлон Мокрицький – відомий художник, академік живопису, учень Карла Брюллова, друг Тараса Шевченка. У своєму щоденнику Аполлон Мокрицький написав: «…коли був Шаржинський, то розмова пожвавлювалася, всі з нетерпінням чекали на якусь цікаву розповідь. Не одну поетичну красу запозичив Гоголь із оповідань Шаржинського». А Микола Васильович Гоголь написав М.А. Максимовичу про Шаржинського: «найцікавіша і найлюбіша людина». Помер Семен Данилович Шаржинський у 1859 році у Житомирі, похований на Вільському цвинтарі. Могила збереглася. На могилі напис: «Тут поховано тіло статського радника Семена Даниловича Шаржинського, скінч. 21-го серпня 1859-го р. На 73-му році від народження.». За радянських часів у цій будівлі було Обласне управління зв’язку.
А на правій стороні вулиці — триповерхова будівля, яка випадково вціліла після Другої світової війни, де нині міська прокуратура (нині будинок № 2).
Історію цього будинку розповів Сергій Собчук: «За моїми відомостями, будинок належав Адаму Івановичу Дорну, відомому, заможному лікарю-стоматологу. Це був прибутковий будинок, на верхніх поверхах якого знаходилися недорогі номери готелю “Німецький готель”, а внизу кілька дрібних контор торгових організацій тут же й торгували. Орендарі, як і постояльці, часто змінювалися. Будинок збудований наприкінці XIX або в перші роки XX століття. Після 1900-го року адреса будинку: Велика Чуднівська, 4. Дорн із сім’єю мав гарний будинок у тому місці на бульварі, де сьогодні 12-та школа, дачу в районі, який називали “Докторські дачі”. І прибутковий будинок, і дачу у Дорна відібрали з приходом більшовиків. У будинку на Чуднівській зробили комуналку. У 1937 році Дорна звинуватили у шпигунстві та розстріляли у Монастирському саду через 8 днів після арешту. Йому було 77 років. Могили немає. Онуки Дорна Дмитро та Олексій живуть в Америці».
Наприкінці XIX століття Велику Чуднівську вулицю вкоротили.
Її частина вздовж лівого берега річки Тетерів стала самостійною вулицею під назвою «Набережна». Вперше вона згадана у «Пам’ятній книжці Волинської губернії на 1894 рік». На старій фотографії початку XX століття видно, що Набережна була забудована житловими будинками аж до містка. Частину цих будинків наприкінці Набережної знесуть наприкінці 1930-х років, коли збудують паркові сходи, і ще кілька будинків на початку 1950-х років при будівництві набережної міського парку культури та відпочинку (нині імені Гагаріна). У 1909 році Набережну перейменували на «Набережна нар. Тетерьова», оскільки тоді з’явилася ще одна набережна – «Набережна нар. Кам’янки». 22 серпня 1899 року на Великій Чуднівській вулиці з’явився пасажирський трамвай. Це був маршрут № 2 від Семінарійської площі (нині Соборна) до Набережної річки Тетерів до місць відпочинку та купальні. Був одноколійним із роз’їздами, найкоротшим маршрутом Житомира. Частина трамвайної лінії (на повороті вулиці у бік Тетерева) проходила у траншеї, схожій на тунель, але відкритий зверху. Через те, що взимку трамвай не завжди міг виїхати нагору, іноді рух припинявся. Цей маршрут діяв на початок німецької окупації міста 1941 року. Рейки після війни розібрали, а траншею засипали. Я ще встиг побачити після війни цю траншею, наполовину засипану сміттям. Це двірники в неї сметали сміття з бруківки. На плані міста Житомира 1915 року пунктирною лінією показано цей колишній трамвайний маршрут №2.
1919 року була спроба перейменувати Велику Чуднівську на вулицю Гонти — на честь керівника українського гайдамацького руху Івана Гонти, а 1928 року її перейменували на вулицю імені Повстання 5 січня 1919 року, у скороченому варіанті — вулиця Січневого Повстання.
Це на згадку про Січневе повстання (нім. Januaraufstand) Комуністичної партії Німеччини і лівого крила Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини з 5 по 12 січня 1919 року. Повстання відбулося у Німеччині. До Житомира воно не мало жодного відношення. А на сторінці 294 енциклопедії «Вулиці Житомира» читаємо, що це повстання «відбулося у сiчнi 1919 р. в українських пролетарських містах». Керівниками повстання були німецькі комуністи Роза Люксембург та Карл Лібкнехт. Після поразки повстання їх заарештували та розстріляли. На честь них у Житомирі перейменували ще дві вулиці та центральну площу. Цьогорічну Соборну площу житомирські більшовики назвали площею Рози Люксембург, а нинішню вулицю Перемоги – вулицею Карла Лібкнехта. Іменем Рози Люксембург, окрім площі, назвали і вулицю в районі нинішньої площі Перемоги (не збереглася). Ні Роза Люксембург, ні Карл Лібкнехт ніколи у Житомирі не були. Можливо, вони й не знали, що таке місто існує. Загалом про те, що Велику Чуднівську перейменували на вулицю Січневого Повстання, згодом якось призабули, і на плані міста 1931 року вона знову названа Великою Чуднівською, а наприкінці 1940-х років — Чуднівською (без слова «Велика»). , оскільки Малу Чуднівську тоді перейменували на вулицю Лазо Іноді раптом згадували в документах і на планах міста і колишню назву — вулиця Січневого Повстання.
Під час Другої світової війни вулиця Чуднівська постраждала.
На її правій стороні залишилися лише дві будівлі — колишній прибутковий будинок лікаря Дорна та колишній Єзуїтський монастир. Решта будівель — суцільне згарище. Не лишилося навіть стін. А ось на лівому боці вулиці майже всі будівлі, за винятком перших двох на початку вулиці, вціліли. Їх зносили у різні роки у міру забудови вулиці новими будинками. Не пошкодували пам’ятника історії — будівлю колишньої Житомирської поштово-телеграфної контори. Його знесли на початку 1960-х років, щоб звільнити місце для будівельного майданчика нового театру на площі Леніна (нині Соборна). А можна було зберегти. Театру він не заважав. Тепер на його місці п’ятиповерховий житловий будинок №1. Випадково ще не знесли на лівій стороні вулиці одну стару двоповерхову будівлю. Нині це будинок №17. Будівля розташована торцевим фасадом до вулиці. Так будували за часів Магдебурзького права у Житомирі, щоб якнайменше вікон виходило на вулицю. Податок з домовласників тоді обчислювався з кожного вікна, що виходить надвір. З урахуванням ще його зовнішнього вигляду вважав, що його побудовано пізніше середини XVIII століття. Виявилось, що це зовсім не так. За інформацією провідного спеціаліста обласного архіву Руслана Кондратюка цей будинок збудовано у другій половині ХІХ століття. Належав житомирці Бетті Шур. Будувався як жіноча єврейська земська школа зі спеціальними класами з рукоділля. Бетті була наставницею та класною дамою. Будівля кілька разів капітально ремонтувалася та перебудовувалася. За радянських часів тут знаходився Протезний завод, а з 1962 року до цього часу спеціальна загальноосвітня школа – інтернат для дітей з порушеннями зору. Будівля не включена до реєстру пам’яток історії місцевого значення. А без цього статусу його можна знести у будь-який час.
1958 року над Чуднівською вулицею провели складну хірургічну операцію.
Від неї відрізали її частину від Чуднівського мосту до Набережної річки Тетерів та приєднали до неї всю Андріївську вулицю від Чуднівського мосту до Чуднівського шосе. Відрізану частину Чуднівської вулиці назвали 3-м Чуднівський провулком, приєднавши до нього і Набережну річки Тетерів. Старий дерев’яний Чуднівський міст, прослуживши ціле століття, став непридатним. Поруч із ним у 1963 — 1965-х роках збудували новий залізобетонний міст. Новий міст збудували не поруч зі старим і не на одному з ним рівні, а набагато вище та правіше (якщо дивитися з лівого берега Кам’янки). Від вулиці Лазо (тепер Дмитра Донцова) до мосту вийшов насип до 12 метрів висоти. Залишили і стару частину вулиці Чуднівської від вулиці Лазо до колишнього старого мосту, де її продовженням був 3-й Чуднівський провулок. Логічно було б приєднати і цю частину до провулку. Але тоді до цього не додумалися, і на цій ділянці вийшли паралельно дві вулиці Чуднівська — стара і нова. Так і досі. У тому ж році під час реконструкції та розширення площі імені Леніна (нині Соборна) початок Чуднівської вулиці вкоротили на кілька десятків метрів.
1973 року Чуднівську вулицю перейменували на вулицю Черняховського — на честь генерала армії Івана Даниловича Черняховського.
На початку вулиці на стіні будівлі встановили анотаційну дошку з барельєфом Черняховського та написом: «Двічі Герой Радянського Союзу генерал армії Черняхівський Іван Данилович. 1907 – 1945. Війська 60-ї Армії під його командуванням відзначилися під час звільнення Житомирщини від німецько-фашистських загарбників. У боях за Житомирщину нагороджено орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня. Встановлено на ознаменування 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
21 січня 2016 року топонімічна комісія Житомирського міськвиконкому опрацювала пропозиції громадських організацій та багатьох активістів і затвердила великий список із перейменування вулиць та провулків Житомира.
Серед них і вулиця Черняховського. Їй вирішили повернути колишню назву – Чуднівська. А 19 лютого 2016 року з’явилося розпорядження Міського голови Сергія Сухомліна «Про перейнуменування топонiмчних об’єктів та демонтаж пам’ятних знаків у м. Житомирі». А в цьому розпорядженні вулицю Черняховського поділили на дві частини. Однією з них повернули колишню назву вулиця Чуднівська, а іншій дали нову назву вулиця Леха Качинського. Це на честь загиблого у 2010 році в авіакатастрофі президента Польщі Леха Качинського. Якщо вже так вирішили, то цілком логічно було б колишній Чуднівській повернути її колишню назву, а колишній Андріївській, де знаходиться Польський дім, дати нову назву вулиця Леха Качинського. Але зробили все “з точністю навпаки”. За цим розпорядженням колишня Чуднівська стала вулицею Леха Качинського, а колишня Андріївська — Чуднівською. Ось така “загогуліна” вийшла! У чому тут глибоке значення корінні житомиряне зрозуміти не можуть. А якщо припустити, що ті, хто ухвалював це рішення, просто не знають історію міста, то все стає зрозумілим. За цим же розпорядженням анотаційну дошку з барельєфом Черняховського демонтували.
Не дорожать житомиряни своєю історією.
За кожної нової влади змінюють назви вулиць, провулків, площ, зносять пам’ятки історії та архітектури, змінюють до невпізнання архітектуру фасадів старих будівель. Підсумовуючи цю довгу і заплутану історію, ми бачимо, що колишня Дорога на Сінгури в межах нинішньої міської межі — це частина Соборної площі, вулиця Леха Качинського, 3-й Чуднівський провулок та набережна міського парку імені Гагаріна. Історія цього стародавнього шляху ще не закінчилася. Житомиряни збирають підписи під електронною петицією, зареєстрованою на сайті Житомирської міської ради, про повернення вулиці Леха Качинського її колишньої назви — Чуднівська.
Ілюстрація першого ряду: Фрагмент плану міста Житомира 1915 року у районі Великої Чуднівської вулиці.
Ілюстрація другого ряду: Річка Тетерів у районі набережної міського парку імені Юрія Гагаріна. Вид з правого берега. На лівому березі ліворуч – Набережна вулиця (нині 3-й Чуднівський провулок). Праворуч – дерев’яний місток через річку Тетерів (нині тут підвісний пішохідний міст). Фрагмент фотографії початку XX століття (імовірно 1908), автор невідомий. Джерело – особистий архів Анатолія Магаза.
Ілюстрації третього ряду:
Перша ліворуч – Початок Чуднівської вулиці. Фото 1873 року, автор – Адам Зелінський.
Друга – Чуднівська вулиця. Вид з правого берега річки Кам’янка. Зліва внизу – Чуднівський міст. Справа вгорі – Будівля в’язниці (колишній Єзуїтський монастир). Фото 1873 року, автор – Адам Зелінський (імовірно).
Третя – Початок Великої Чуднівської вулиці. Фото 1918 року, автор невідомий.
Четверта – Велика Чуднівська вулиця в районі початку Малої Бердичівської вулиці. Фото 1918 року, автор – невідомий німецький фотограф.
Ілюстрації четвертого ряду:
Перша ліворуч – Початок Великої Чуднівської вулиці. Фото 1934 року, автор невідомий.
Друга – Початок Чуднівської вулиці. Фото 1941 року, автор – невідомий німецький фотограф.
Третя – Панорама міста Житомира. Вид з правого берега річки Тетерів. Внизу — річка Тетерів, на другому плані ліворуч — Павликівка, у центрі — старий Чуднівський міст через Кам’янку, праворуч — Чуднівська вулиця. Уздовж лівого берега річки Кам’янка видно колишню Дорогу на Сінгурі. Фото 1954 року, автор – Борис Дубман.
Четверта – Будівництво набережної міського парку на березі річки Тетерів. Справа внизу – Набережна річки Тетерів (нині 3-й Чуднівський провулок), відгороджена від набережної парку парканом. Фото 1953 року, автор – Борис Дубман.
П’ята — Колишній прибутковий будинок середини XIX століття на вулиці Чуднівській, прозваний помилково “Будинком кармелітів”. Фото 1950-х років, автор невідомий. Скан із книги Георгія Мокрицького «Житомир. Ілюстрований путівник-довідник».
Ілюстрації п’ятого ряду:
Перша зліва – Кут вулиць Черняховського та Лазо. Праворуч – Протезний завод у двоповерховому будинку ХІХ століття. Фото 1975 року, автор невідомий.
Друга – Вулиця Черняховського. Ліворуч – двоповерховий житловий будинок XIX століття на розі з вулицею Комсомольською (Малою Бердичівською). Фото 1985 року, автор – Борис Дубман.
Третя – Руїни Єзуїтського монастиря. Фото 2009 року, автор – Ганна Голтв’янська.
Четверта – Початок вулиці Черняховського. Зліва – колишній прибутковий будинок лікаря-стоматолога Адама Дорна, а нині міська прокуратура. Фото початку 2010-х років. Джерело: сайт “Яндекс Карти”.
П’ята – Двоповерховий будинок середини XIX століття на вулиці Черняховського, 17 (колишня єврейська земська школа). Фото початку 2010-х років. Джерело: сайт Google Карти.
Автор: Борис Дубман, редактор рубрики «Борис Дубман» на ЖЖ.info
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації