Музей історії Любарського краю: Розповідь про колишні предмети, які були серцем кухні і навколо них оберталося життя цілих поколінь, пов’язана із нашими земляками.
Ця гасова або керосинова плитка належала бабусі Оксани Ігорівни – Ользі Матвіївні Макаровій. Минуло багато часу відтоді як бабусині помічники із Звягельщини переїхали до Любара. Оксана Ігорівна пригадує:” Це не просто прилади- це бабусині рани. Це запах недільних млинців і найсмачніших бабусиних страв. Бабця Ольга знала характер кожного гніта: цей треба трохи підкрутити, а той- не чіпати, а то почне коптить.” Ще в пам’яті лишився гуркіт полум’я, що нагадував шум далекого потяга. Щоб просто напоїти дітей чаєм, бабусі треба було принести води з колодязя, вистояти чергу за керосином, ретельно вичистити кожну деталь аби вогонь не згаснув у найвідповідальніший момент…
І це була щоденна процедура, де жіночі руки ставали і механіками і охоронцями домашнього вогнища. Сьогодні ми з вами не дуже усвідомлюємо скільки фізичної сили тратилось на приготування їжі. А наші бабусі ніколи не скаржилися. Вони просто робили свою справу, вкладаючи в неї любов до рідних. Старі речі стають безцінними в пам’яті. Колись на початку дев’яностих, Оксана Ігорівна, передала до музею не просто прилад з минулого, а частинку свого дитинства, яка асоціюється з найріднішими людьми.
Сьогодні ці плитки та кірогази не гріють страви але зігрівають душі відвідувачів у Музеї історії Любарського краю, та розповідають мовчазну історію про часи, коли навіть вогонь в хатині мав свій характер і потребував турботливих рук.Ці металеві свідки з минулого з’єднують нас із реальністю. І поки вони є в музейних експозиціях, наше коріння залишається живим, нагадуючи, що сучасність- це наступний розділ у книзі родинного тепла. Адже потреба в теплі, яке об’єднує родину навколо столу, залишається і сьогодні незмінною та важливою. Колись кожен обід був результатом терпіння та майстерності. Дивлячись на ці музейні експонати, ми згадуємо, що справжнє тепло народжується там, де є зусилля. Колишні речі вчать нас не просто готувати їжу, а цінувати сам процес, увагу до деталей, та тихий домашній спокій. Отже, коли бачите в музеї старий примус, плитку, кирогаз не проходьте повз. Зупиніться. Відчуйте вагу часу й праці, яку вони несуть в собі. Саме наші бабусі і прадіди навчили нас, що справжнє тепло випробовується щоденною турботою про близьких
Гас( керосин) вигорає, метал- іржавіє, але тепло рук, що запалювали вогонь цих приладів залишається в стінах музею і в серцях внуків та дітей.
Дивлячись на ці потемнілі, металеві пристрої, ми часто бачимо лише романтику минулого. Але за кожним спалахом гніта стояв нелегкий побут наших бабусь. Це було життя, де ніщо не давалося швидко і просто.
Музей історії Любарського краю
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації