Віталій Мельничук, кандидат економічних наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія»., Житомирський міський голова в 1990–1992 рр.:
“Цього року громада міста Житомира відзначатиме 170-ліття із часу завершення будівництва та освячення Свято-Михайлівського Собору міста. Про основні етапи драматичної історії Храму за ці року, про його роль в духовному і громадському житті міста, про велику кількість людей, життя яких так чи інакше було пов’язано із цією святинею, йдеться у книзі історика Геннадія Махоріна «Свято-Михайлівський собор — духовний осередок Житомира».
Вчора, 27 січня безпосередньо у Свято-Михайлівському Кафедральному Соборі міста Житомира, в залі на третьому поверсі, відбулася презентація книги Геннадія Махоріна.
Ця подія стала не лише знайомством із книгою, а й живою зустріччю людей, які на початку 1990-х років, разом із настоятелем отцем Богданом Бойко боролися за повернення Храму Українській Церкві. А це ще була доба панування російсько-радянського режиму СРСР, коли незалежної України не було, але нашими діями вона народжувалась.
Рішення про повернення Храму українській громаді, ініціативу щодо якого внесли до Житомирської міської ради члени Житомирської організації Народного Руху (Вячеслав Васильчук, Вячеслав Діхтієвський) і Української Гельсінської Спілки (Валерій Колосівський), готувалося нами у жорсткому протистоянні з Московською церквою і Обласною компартійною владою, яка її підтримувала.
Вирішальним аргументом, чому Храм передається не московським попам, які дуже цього хотіли, а Українській церкві, яка після знищення в 1927 році, лише починала тоді відроджуватися в Україні, були архівні документи. Вони свідчили: в 1919 -1927 роках Свято-Михайлівський Собор належав Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ), створеній в часи Української Народної Республіки і Української Держави у час Визвольної боротьби Українського народу проти російських більшовиків у 1918-1921 роках та очолюваній Митрополитом Василем Липківським.
Московські попи скреготали зубами, їхні посіпаки із обласного КГБ та компартійної газети «Радянська Житомирщина» влаштовували провокації і оббріхування, а зробити нічого не могли. Бо відповідно до Указу тоді ще Президента СРСР діяла Постанова Ради Міністрів Української РСР, яка визначала, що Храм передається тій громаді, яка ним володіла останньою. А останньою, до російсько-більшовицького осквернення Храму, коли він став спочатку складом, а потім Ляльковим театром, ним володіла УАПЦ.
В липні 1991 року Житомирська міська Рада, Головою якої мав честь тоді бути, ухвалила рішення про передачу Храму громаді УАПЦ. Доповідав на сесії депутат Міськради Олександр Козицький Олександр Козицький який і зараз активно допомагає українській Церкві і вчора виступав на презентації, де також були присутні до десяти депутатів тодішньої Міськради на чолі із нашим «патріархом» Юрієм Миколайовичем Журбенком, які тоді ухвалили це історичне рішення.
Та ще мало бути прийняте «затверджуюче» рішення Житомирського облвиконкому. Але обласне керівництво блокувало його. Допомогли всеукраїнські події.
24 серпня 1991 року Верховна Рада України першого скликання проголосила державну незалежність України. Але перед цим в дні ГКЧП 19-23 серпня 1991 року керівники Житомирської обласної влади зрадницьки підтримали московських «силовиків»-заколотників. І після поразки ГКЧП і проголошення Незалежності України, вони були дуже налякані і в спішному порядку ухвалили рішення про Михайлівський Храм, погодилась із ухвалою Житомирської Міськради в надії, мабуть, на Боже прощення.
Сталося! Та це був лише початок. Попереду була довга дорога звитяжної важкої праці із відбудови Храму, який лежав у руїнах зсередини, без куполу, без хрестів, без іконостасу, без розписів, без нічого… Крім Віри і Надії. І ще Любові та їх сестри Мудрості.
Отець Богдан, настоятель Собору, разом з громадою Церкви із великою честю, великою працею, з відкритою душею і серцем пройшли цю важку дорогу. Сотні житомирян і, найбільше, Юрій Бірюченко, хто чим міг, допомагали Громаді церкви матеріально та власною працею довгі 33 роки…
А от в лютому 2024 року Митрополит Київський і всієї України Епіфаній освятив розписи Свято-Михайлівського кафедрального Собору міста Житомира, як одну із останніх стадій відродження Храму. Всі, хто бачили ці розписи, виконані в давньоукраїнській техніці за біблійними і водночас українськими сюжетами, кажуть: «Вони прекрасні! Це один із кращих християнських храмів України!».
Завершилася важка, часом трагічна, а в останні роки духовно натхненна Столітня дорога відродження Житомирської святині, яка є сьогодні одним із найбільш значимих осередків українського духовного життя міста і області.
Дякую отцю Богдана та політологу, кандидату історичних наук, Геннадію Махоріну за запрошення та можливість виступити на презентації книги і поспілкуватися з побратимами”.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації