“УХИЛЯНТИ просто ПРОДОВЖУЮТЬ цю ВІЙНУ, адже вони не дають змогу проводити ротації та дати відпочинок нашим воїнам так часто, як це необхідно”, – говорить десантник. Який втратив під час боїв ногу, але продовжує служити, щоб наблизити Перемогу.
Бізнес за кордоном, успішна компанія в Києві, творча професія. Для багатьох достатньо одного з перерахованих пунктів, щоб не служити. Але героя цього інтерв’ю не зупиняє навіть важке поранення з ампутацією.
Знайомтесь, на фото інструктор 95 бригади ДШВ, молодший сержант Владислав Цибулько.
До війни Владислав жив активним цивільним життям. Працював ведучим у нічних клубах, гастролював Україною та світом. Але у 2014 році зробив свідомий вибір.
“Підписав контракт на корветі “Тернопіль” ще до окупації Криму, власне на кораблі й дізнався про те, що півострова анексувала росія”, – згадує десантник.
Після виходу з Криму він присягнув на вірність українському народові й пішов воювати. За роки АТО пройшов кілька підрозділів: “32 реактивний полк, 17-та танкова, корабель, комендатура забезпечення”.
У 2019 році чоловік повернувся до цивільного життя. Займався підприємництвом, його компанія працювала з фасадами найдорожчих багатоповерхівок Києва. Але вже у 2021-му він знову повернувся до війська – цього разу до 95 бригади ДШВ.
Про свій вибір він говорить коротко: “Я розумів, що насувається велика війна”.
Досвід АТО не створював ілюзій – навпаки.
“З 14-го по 19-й рік мені здавалося, що я вже добре знаю, що таке війна. А коли під час повномасштабки ми потрапили в перший прямий контакт, я зрозумів: усе, що було раніше, це майже нічого. Повномасштабна війна зовсім інша та ще постійно змінюється”, – говорить Владислав.
У Серебрянському лісі десантник свідомо брав ризик на себе, щоб зменшити тиск на підрозділ.
“Я їздив квадроциклом центральною дорогою. На мене переключалися мавіки й артилерія. По рухомій цілі важче влучити. Зараз, у часи FPV, такий виїзд був би, мабуть, лише один, але тоді це був виправданий ризик”, – говорить Владислав.
У 95-ці він виконував обов’язки командира, принципово залишаючись у сержантському корпусі.
“Коли з’являється слово “командир”, ти відповідаєш не тільки за себе, а й за життя підлеглих. Тут треба бути і психологом”, – пояснює чоловік.
Після важкого поранення та ампутації Владислав пів року жив цивільним життям. І саме тоді, за його словами, стало найважче: “Цивільне життя виявилося складнішим за службу”.
Він побачив розрив між тими, хто воює, і тими, хто шукає пояснення, чому його війна не стосується.
“Кожен знайомий, який не має законних підстав не служити, намагається пояснити, чому він не служить. Ти змушений слухати виправдання. І при цьому ти знаєш як важко твоїм побратимам зараз на фронті. По суті, ухилянти просто продовжують цю війну, адже вони не дають змогу проводити ротації та дати відпочинок нашим воїнам так часто, як це необхідно”, – говорить Владислав.
Він додає, що війну по-справжньому проживають або ті, хто в армії, або ті, у кого там рідні.
Водночас він бачив й інше, як люди, яких мобілізували без мотивації, змінюються.
“Люди потрапляють у підрозділ, бачать ставлення і підготовку в 95 бригаді – і вмикаються. Стають прикладом для інших. У нас є воїн, якого так само забрали у військо з вулиці, але зараз він приклад для побратимів, він отримав “Героя України”, – зазначає чоловік.
Про службу він говорить без пафосу й самообману.
“Поки я не розпрощаюся з війною, я не можу піти. Юридично – можу. А морально – ні. У мене є досвід, яким я можу зберегти життя особового складу”, – говорить Владислав.
Його мотивація проста й жорстка: “Коли дитина телефонує і каже, що хоче додому, ти одразу розумієш, заради чого ти тут. Щоб твої діти ніколи не бачили війни. І щоб не довелося колись пояснювати, де ти був, коли інші тримали стрій”.
Відділення комунікацій 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади 8 корпусу ДШВ ЗС України
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації