Якщо потрапите до Житомира – неодмінно зайдіть до церкви. Розумію, як дивно чути таку пораду від мене, чоловіка світського і не щоразу схильного до праведних шляхів. Але храми завжди і скрізь приваблюють мене, я люблю відвідувати Божі Доми. Вони скрізь різні, кожна церква неповторна.
До Житомирського Свято-Михайлівського кафедрального собору мене запровадив мій давній друг-житомирянин Володимир Титов. Він – активна постать у громадському й мистецькому житті Житомира, це він організовував перший поза Львовом і Києвом творчий вечір групи «Бу-Ба-Бу» восени 1989-го, і по сьогодні час від часу влаштовує для житомирян візити-виступи не тільки мене многогрішного, але й багатьох набагато значущих суспільних фігур – письменників, політологів, артистів. Враховуючи тривалість нашого знайомства у понад три десятиліття й кількість проведених акцій, нам давно пора було прийти до Бога.
При самому вході, між зовнішніми дверима й залою нас зустріли Рай і Пекло. Рай угорі, а Пекло, відповідно – внизу, на рівні очей. Одразу ж пригадалося, як у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» вже коли всі пригоди завершилися й Вакула з Оксаною поєдналися та перебралися у нову хату, розмалював її, а потім задарма «розписав лівий крилос місцевої церкви, зеленим з червоними пасмами, а на стіні збоку, як тільки увійдеш до церкви, намалював чорта», тобто символ пекла. У Житомирському соборі Пекло зустрічає при вході написами з іменами (назвами?) смертних гріхів. Подумки перебираєш свої гріхи, аби впевнитися, що нічого з переліку не маєш за собою. Але підвівши очі, бачиш світло, спокійну зелень і чисту блакить – Рай! Він є, він існує, його треба прагнути.
У вже у самій церкві нас зустрів отець Богдан Бойко, настоятель собору, справжній слуга Божий, чоловік із вогнем віри в очах. Отець Богдан – Магістр Богослов’я, кандидат історичних наук. Він розповів про розпис собору, який тривав близько 12 років. Художник Денис Белянський на чолі групи майстрів створив цілий світ у просторі храму. Розпис дійсно унікальний, словами переказати важко, навіть коли тебе називають майстром слова. Кілька давніх ікон у золотих засклених рамах гармонійно вписані у простір розпису – а простір цей величезний – фактично від підлоги й ген під куполи. Щоб роздивитися дрібніші розписи доводилося присідати, або ставати навшпиньки. А отець Богдан тим часом розповів, що у храмі плануються у майбутньому семінари з метою популяризації саме такого канону розпису української церкви. Цей канон має свої закони, і в просторі Свято-Михайлівському собору їх дотримано.
Для прикладу, «Тайна Вечеря» в питомо українській інтерпретації виглядає дуже вражаюче. Апостоли не сидять при столі, а стоять обабіч Спасителя. (Я раніше бачив подібні ікони, але ніколи не замислювався.) Апостоли стоять в українських, козацьких строях. І під склепінням по так званій чаші теж вишикувалися постаті святих, у декого на тлі німба здіймаються козацькі оселедці. Яскраво, чисто промальовані лінії, червень і позолота помірно чергуються зі спокійнішими кольорами.
Найглибша частина куполу лишилася незайманою з перших розписів. Бог-Отець там виглядає виразно інакше, ніж на розписах нижче – він суворий, аскетично-класичний. А розписи під ним – життєствердно-оптимістичні, українські. Переходячи від ікони до ікони, зауважуєш також і вивищеність, зображення святих здіймаються увись, і ця видовженість постатей дещо нагадує Ель Греко, даруйте дилетантові-мистецтвознавцю.
Праворуч від входу Архангел Михаїл своїм списом долає зло. І це теж додає оптимізму. І виходячи назовні, перед тим, як перехреститися, окидаєш поглядом Пекло і Рай…
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації